Завантажити

квитки продавав, може, лишився хоч одненький. — Явно, що для дівчини якась там вистава заступала зараз цілий світ.
— А як ні? — Тедзик усміхнувся. — Що тоді робити? Додому мені далеко вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? — пожартував він.
Дівчина чмихнула.
— Такого гарного панича і без квитка пропустять, а мене матір божа від нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У тому будинку, де пани завжди збираються, тут же недалечке, ви навпростець, площею, може, ще й на початок встигнете. Пані недавно пішли.
— Пані Дорошенкова? Дівчина знову чмихнула.
— Та ні ж бо, вони ж ще нежонаті, хіба не знаєте? Моя пані з дочкою.
— Ну, спасибі, чорнявко. Я після вистави все ж таки прийду до тебе! Чекай!
Чорнявка зойкнула, зашарілась, і коли він пішов, ще з мить дивилася услід відверто заздрісним поглядом. Такі неймовірні втіхи, як вистава, були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безліч роботи. Але гарний панич їй усміхнувся, і вона, наспівуючи пісеньку, зовсім як Попелюшка з незнаної їй вічної казки, побігла на кухню. А що, як справді він теж прийде з панами вечеряти?
Тедзик прискорив кроки. Справді, що може бути природніше і простіше, як зайти на виставу, де сьогодні, певне, вся інтелігенція міста? Але ж, мабуть, там і поліція? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крім думки, що, певне, він побачить своїх друзів і знайомих і, головне, — Іллю Петровича, виникло раптом підсвідоме легковажне бажання, таке природне у молодої людини — бажання світла, вогнів, безтурботних облич, посмішок, веселого гомону. Хай ненадовго. Тільки як перепочинок. Він оглянув себе, струснув соломинки з пальта, під пальтом у нього цілком пристойний одяг, не для світських вечорів, звичайно, але цілком пристойний!
Він підтягнувся і зовні, і внутрішньо, усміхнувся. Кому? Просто тому, що з'явилося таке легковажне рішення, і попрямував навпростець до будинку, який весь світився вогнями і був дворянським зібранням.
Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар і капельдинер теж стояли у дверях і з цікавістю дивилися на сцену. У нього ніхто не спитав квитка. Він з таким безтурботним і впевненим виглядом зайшов, що служителям і на думку не Могло спасти, що в нього нема ні квитка, ні контрамарки. Він скинув пальто, віддав на вішалку і поспішив до зали, на ходу причепурюючи хвилясте волосся.
У залі було глядачів, що й яблуку ніде впасти. Багато стояло попід стінами, попід колонами, і на нього ніхто не звернув ніякісінької уваги, бо він теж став під стіною позаду всіх. Він не знав, що за вистава, він не зупинився біля великої афіші, що висіла біля дверей, йому було до цього цілком байдуже.
Та раптом знайомі слова, знайома музика примусили його внутрішньо стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з іншого, але його, його життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у дитинстві, ніжно й весело. Так, так, оця проста музика, скомпонована з народних пісень — скільки разів довелося йому повторювати на своїй скрипочці одну й ту ж музичну фразу, а педантичний і невблаганний щодо музики капельмейстер оркестру графа Потоцького старий Йоганн Ляндвер, якщо вже й узявся підготувати гімназичний оркестр, — не припускав ніяких потурань. Він простоював коло кожного і рукою відмахував такти. Старий музикант переживав кожну ноту Адже він сам оркестрував весь акомпанемент, і він же допомагав учителю Марковичу скомпонувати знайомі пісні. Тедзику не набридало повторювати десятки разів те ж саме, він був гордий, що його взяли в той невеличкий гімназичний оркестр, і він хотів грати якнайкраще, бо саме тоді він таємниче безтямно закохався в Марію Олександрівну, дружину вчителя Марковича. Він сам знав, що це безглуздя, але ж в той час йому здавалися безглуздими всі люди, які спокійно, а не закохано дивилися на неї. Правда, своїм ревнивим серцем підлітка він відчував, що таких мало.
Зі сцени линуло:
Он я дівчина Наталка,
А зовуть мене Полтавка...
І губи Тедзика мимоволі розтягалися в посмішку. Зараз співала якась молода жінка, а тоді, в Немирівській гімназії, звичайно, і жіночі ролі грали хлопці. Наталку грав гімназист сьомого класу, кругловидий і рум'яний, як дівчина. На ньому була спідниця, керсетка, вишита сорочка і багато намиста, а на голові перука з косою і віночок з стрічками. Прегарна вийшла дівчина з того Грицька! Серце Тедзика щеміло від заздрості не тому, звичайно, що не він переодягнутий був дівчиною, а тому, що вбрання принесла “вона”, Марія Олександрівна. Може, це було її власне? А може, вона сама вишивала цю сорочку? І вона так спокійно й весело розмовляла з Грицьком, який червонів чи від того, що був переодягнутий, чи й від того, що й сам був закоханий так само, як і старий капельмейстер Йоганн Ляндвер, і вже всі хлопці помітили, що з нього одразу немов водою змивало усю строгість та педантичність, коли приходила Марія Олександрівна. Музиканта аж ніяк не дратували її запитання, в яких завжди

читати