Завантажити

тепер, — навпаки, запобігали перед російським імператором і присягалися у вірності російському престолу. Та була невеличка частина і серед можновладців, діти яких йшли разом з ремісниками, біднотою, дрібною шляхтою, не вважали кожного росіянина чи українця ворогом. Правда, крім купки запроданців, що запобігала перед урядом, майже всіх поляків об'єднувало одне прагнення — прагнення національного визволення.
Та все-таки краще мовчати ці кілька годин переїзду.
— Дзенькую бардзо, — подякував він скромно, коли карета зупинилася коло гарної садиби. Обидві жінки вийшли з карети, і раптом старша пані, озирнувшись і побачивши, що фурман підійшов до коней і не дивиться на них, поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
— Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
Він нахилився і з почуттям поцілував їй руку. А в цей час двері будинку відчинилися і молодша з плачем кинулася до старого чоловіка, який вийшов на ганок. Тедзик поспішав далі...
Так, важко було зараз знайти польську родину, в якій би не зазнали горя... А жінки, — усі без винятку, чи втратили кого, чи ні, — носили жалобу. У жалобі були всі жінки, коли правили панахиду по розстріляних у Варшаві в житомирському соборі. У жалобі були всі'жінки у київському костьолі, коли правили панахиду по Лелевелю, і вже генерал-губернатор віддав наказ — заборону носити жінкам жалобу, так само, як юнакам заборонено було одягати національне вбрання — чи польське, чи українське. Урядовці казали зневажливо — “хлопське”.
...Однаково носили. І жалобу, і “хлопське” вбрання. Навіть підполковник Красовський, з котрим Тедзик познайомився у Коперницьких, вдома носив вишиту сорочку. Цей одяг був і знак приналежності до свого народу, і знак протесту. Красовський був давній знайомий Коперницького, ще з Кримської війни, а тепер, незважаючи на свій військовий чин, він ще більший чин мав серед молоді в революційній роботі, він стояв на чолі таєм-ного товариства на Україні — “Земля і воля”, і це так добре було, що вони обидва — Красовський і Коперницький — давні, випробувані в боях друзі. Авторитет їхній серед молоді був непохитним, і до того ж обидва такі розумні, освічені, завжди тримались з усіма зовсім просто.
Тедзик згадав про них, і наче легше стало йти, легше було забути одну з небезпечних зупинок на хуторі, — як його назва — Колодяжне, чи що? На тому хуторі писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повинні приглядатися до кожного клятого ляха, бо ляхи знову хочуть усе Подніпров'я спольщити, перевернути на свою віру, щоб усі люди, як колись, під польськими панами та ксьондзами були, а треба тільки царя-батюшку російського імператора слухати, за нього бога молити і його ворогів нищити.
Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та цього ніяк не можна було зараз робити — його б схопили і все, а він же мусив за всяку ціну дістатися до Чернігова.
Та весь час по дорозі з усіх уривків розмов, чуток він відчував, який розгублений, який роздратований народ, зневір'я у нього до всіх і до всього, і що не давши народові того, що він по праву мав одержати — землю і волю, уряд у південному краї підкладав тріски для розпалення ворожнечі між поляками й українцями, а поляки теж у нестямній образі на утиски вже не зважали на права українців, не розуміючи, хто ж справжній винуватець. Хтозна-що творилося на очах.
Коли б можна було розтлумачити всім, хто справжній ворог, де корінь зла, щоб разом боротися. Як палко, проникливе звертався До своїх співвітчизників і До поляків Герцен на сторінках “Колокола”, закликав об'єднатися в боротьбі не за Польщу “від можа до можа”, а за права народів — польського, українського, російського...
Тедзик сам стільки разів переписував статтю з “Колокола” і сам роздавав, підсовував її скрізь, де було можливо й неможливо, та ще одного разу з газеткою “Великоросе”, що надрукував їхній меткий організатор, невловимий Стефан Бобровський.
Він підходив до невеличкого сільця. Навіть бідні села на Україні влітку не виглядають жалюгідними. Завдяки щедрій зелені, вишнякам, маку та соняшникам, а слізьми загорьована осінь, безніжна зіма або холодна несмілива провесінь начеви валяють, дужче підкреслюють усі злидні, убозтво, безпросвітність життя. І невідомо, куди м зайти. Хто одразу повтрить, що він поспішає з сусіднього хутора у Чернігів до родичів, тільки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде до когось, a той “хтось” і побіжить до станового. Адже по всьому Правобережжю дано наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до міста недалеко, та хлопець відчував, що сил майже нема... Гарна висока молодиця несла воду.
— З повними? На щастя? — спитав Тедзик, намагаючись говорити весело й безтурботно, блиснув синіми очима. Знаючи свою принадну зовнішність, він завжди волів розпитувати дівчат або молодиць, взагалі жінок. Він умів з ними пожартувати без образливої вольності і навести на потрібну розмову.
— Коли б

читати