Завантажити

незатишніше. — Отут, у Річмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навіть з вершками. Зайдемо погріємось, — запропонував він Потебні.
Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз відвідувачів було мало. Дене-де сиділи дрібні клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зігрівався трохи солідніше.
— Може, попросимо грогу? Ви п'єте? — спитав Огарьов.
— Де б ви бачили військового, який би при нагоді не випив? — добродушно усміхнувся Андрій.
І чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
— Ну, вип'ємо за ваш успіх! — мовив Микола Платонович
— Наш успіх, — поправив Андрій.
— Звичайно, за наш спільний. Та зараз я хочу випити цей кухлик за вас особисто, конкретно, щоб ви знову після всіх подій приїхали в Лондон!
— А ще краще, щоб ми зустрілися з вами в Росії.
— Щоб ми могли там уже вільно всі зустрітися! — зрозумів його Огарьов.
— Та випити по добрій чарці і в нас десь у якійсь корчмі на Україні. Ви бували там?
— Лише проїздом, коли їхав до Криму.
— І я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлів.
Власне, обидва думали про одне...
На думку Андрія раптом спливли, замайоріли далекі, майже забуті спогади. Маленький хутір, смерть матері, і його, ще зовсім мало-го хлоп'ятка, відвозять у Кадетський Корпус. І з того часу — військова муштра, військове училище в Петербурзі, військова служба. Та на щастя, — зустрічі й дружба з старшими товаришами по училищу і по військовій службі, з поляками Падлевським, Домбровським, Врублевським, а через них — знайомство з членами “Землі і волі” в Петербурзі. На військовій службі у Варшаві — вже велика відповідальність за все: за налагодження зв'язків, за солдатів, за той народ, який цих солдатів посилає “усмиряти”, приборкувати. За все, за все відчув він відповідальність і вирішив, що життя його належить тій справі, яка змінить долю людей, пригнічених і безправних, де б не жили вони — в Росії, на Україні, — від якої беріг у глибині серця пісні почуті в дитинстві, та вірші Кобзаря, змінить долю людей розтерзаної Польщі, жебрацької Білорусі та всіх, усіх... Що ж, старший брат вчився в гімназії, закінчив університет, він присвятив себе науці, а його, Андрія, тихого, мрійного хлопчика, який наче не мав ніякого потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, — віддали у корпус, він і пішов шляхом військової професії. Але ж е обов'язки вищі понад будь-які професії і присяги!
Дивно! У ці хвилини Огарьов, дивлячись на Потебню, також думав, що цьому юнакові лише двадцять три роки! І з семи років він уже “військовий” — корпус, військове училище, полк. Та як пізнав він людей, а головне, — свій обов'язок, свій головний обов'язок! Ні, він таки правий, Огарьов, коли твердив, що тепер саме серед військових, офіцерів, розвинулися зовсім інші, відмінні від старого, почуття честі, обов'язку, почуття відповідальності за свою діяльність... Коли б тільки зрозуміли проводирі польського повстання, з якими чистими помислами й прагненнями, позбавленими честолюбства і жадання особистої слави, йде ця молодь за “нашу і вашу свободу!”
Щось є в цьому юнакові від його предків, славних запорожців, від небагатослівного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А може, трохи мрійності та ліричності і від Андрія? Коли б він повернувся живий і цілий з того виру, що вже шумує на південному заході матінки Росії, по всіх шляхах, великих і малих містах і селах України і Польщі. Та і йому, Огарьову, і Герцену звідси, здалека, зрозуміло, що там, на жаль, усе діється без керма і без вітрил, а може, ще гірше, з кермом, яке скеровують не ті руки, що треба, з вітрилами, які напинає надто свавільний вітер, і чи має право Бакунін, хай навіть з найщирішим почуттям, — в цьому нема сумнівів, — так безоглядно запалювати і використовувати віру і відданість такої молоді? Не раз Герцен спиняв Бакуніна:
— Де купка співчуваючих — тобі вже уявляються тисячі готових до повстання! А в дійсності їх нема.
— Нема — так буде! — впевнено виголошував Бакунін. А за цього юнака, за Андрія Потебню, що вирушає тепер
битися на боці повстанців, боязко і тривожно, як за кревного
сина.
— Ну, останній, на доріжку! Щасти вам!
— А як мені і друзям моїм, російським офіцерам, не пощастить, невже не спом'януть нас, за Росію розп'ятих во оставленіє її гріхів? — раптом спитав Андрій з якоюсь гіркою посмішкою.
6
Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це було єдиним бажанням Тедзика Шуазеля, студента Київського університету, колишнього немирівського гімназиста, який зараз тікав із Києва і мусив, що б там не було, дістатися до Чернігова.
Здавалося, коли б, ну дві-три години абсолютно спокійних, без думки, що це може обернутися непоправною бідою,

читати