Завантажити

переноситься з Варшави до Брюсселя. Уявіть, після того пострілу він знову повертався до Варшави, але зовсім змінивши свій зовнішній вигляд. Оглядітися не встигли, — він уже в Лондоні, а потім Парижі, і наче в передмістя метнувся — вже опинився в Петербурзі. І от ви сказали — надзвичайна людина. Коли ви його зустрінете, і ніхто вам не скаже, хто це, вам і на думку не спаде, що це той самий надзвичайний хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний. От тільки зрідка було, коли товариші зберуться, так розспівається або, як я казав, почне напам'ять з Кобзаря читати — та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов до нього, ще у Варшаві, коли він легальний ще був, поручиком шліссельбурзького полку, сидить один на дивані, по-турецькому підібгавши ноги, награє на гітарі й співає ваші козацькі пісні, сумні й суворі водночас. Знаєте, його і Герцен, і Огарьов дуже полюбили. Повірили. Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всі його любимо. Ніколи не питала Марія сама перша, а тут спитала.
— А можна мені знати, як звуть?
— Чому ж ні? Може, вам і йому доведеться тут допомогти, а він же про себе нічого ніколи не скаже. Ні пихи, ні хвастощів ані грана. Андрій Потебня його звуть.
— Так я ж знаю! У Гейдельберзі був молодий вчений, з України, Потебня.
— Ні, то його старший брат, Олександр. Лінгвіст. Теж дуже хороша людина. Але Андрія змалку віддали у корпус, і він пішов іншим шляхом. Як він тут буде — я вас познайомлю. Але, мила Маріє Олександрівно, доведеться на короткий час уроки з Богдасем припинити. Мені треба ненадовго до Лондона.
— Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один і той же час у кількох місцях перебуває, наче літає між ними. А ви самі такий!
— Що поробиш. Таке наше діло, — усміхнувся Сахновський. — Так що не гнівайтесь, потім з Богдасем надолужимо, він дуже здібний.
— Та про Богдася не турбуйтесь, це дрібниці. Він справді з вами математику полюбив, а я й не чекала. Вітайте в Лондоні від мене щиро.
— Дивно ж ми тут, в Антонія Едварда, зійшлися, у нашого Антонія Сови, — мовив Сераковський, тиснучи руку Марії. — От і Броніслав прийшов, — кивнув він на Залеського, — і ви, наче від батька Тараса до нас посланниця.
— Я часто тут буваю, правда, Едварде? —сказала Марія.
— І так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнанні, так і пані Марія нам рідна, — цілуючи Марії руку, проговорив Желіговський, він же поет Антоній Сова.
Plеmienni bracia, brada moi z ducha,
Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,
Nas wychowali і chrzcili ojcowie,
Lecz my ogniwo jednego lancucha... —
(Брати по племені, мої брати по духу,
Хоч в різній вірі і хоч в різній мові
Нас виховали і хрестили батьки,
Але ми кільця одного ланцюга.)
проказала Марія так само по-польськи, як і розмовляла часто в товаристві Желіговського, уривок з його твору.
— О, матка боска, — гірко усміхнувся Саратовський, — коли б справжні брати одної віри і одної мови могли б порозумітися між собою, як діти одного справедливого духу, хоч і різних народів.
— Ти був в отелі Ламберт, в цьому гнізді білого польського орла? — спитав Желіговський. — А може, тобі дав аудієнцію генерал Мерославський, який гадає звідси з Парижа керувати рухавкою і, головне, — в'їхати диктатором на білому коні до Варшави. Боюся, що врешті він знайде спільну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому білому гнізді, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю!
— І Бакуніна, — додала Марія. — Це навіть і я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунін був тут, він з обуренням розповідав мені й Фрічу про його лист.
— Лист Мерославського?
— Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українців, білорусів і литовців як окремі народи, він назвав нас фантастичними національностями.
— І вважає ганьбою те, що наш Центральний комітет визнає права литовців, українців і білорусів на самовизначення, — сказав Желіговський.
— От саме з ним і була в мене розмова. І важко після неї заспокоїтися, — сказав Сераковський. — Я бачу, що Марія Олександрівна добре в курсі наших справ.
— І бере їх близько до серця. Герцен і Бакунін дають Марії Олександрівні доручення, довіряють, — підтвердив Желіговський.
— Інколи мені здається, що Бакунін надто багатьом довіряє, — мовила Марія. — Але ніде правди діти, зараз він живе польською справою і здивований, що партія Мерославського всіляко уникає його.
— Коли б тільки його! — обурено мовив Сераковський. — Цей зарозумілий генерал ненавидить росіян, ненавидить і кревних поляків, які вважають, що лише в міцному союзі з росіянами, з усіма племенами й народами Російської імперії ми можемо вийти на вірний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що він нам наробить ще немало лиха. А як зарозуміло він тримався, ледве розмовляв з нашим

читати