Завантажити

Моє бажання подібне до морських хвиль: воно то наповнює мене, то відступає, але воно постійне, тепле, хвилює і одночасно заспокоює...

Хочу до тебе, в твої руки. Енергії, якої я набираюся, будучи з тобою, вистачає на те, щоб сяяти щастям і робити безкорисно добро пару наступних днів, посилено працювати і досягати успіхів ще дня три, мріяти про тебе через 5 днів, мучитися, уявляючи, як я обіймаю тебе, ще пару наступних днів і сходити з розуму від туги, фізичного бажання, заламуючи руки, закусуючи губи, весь наступний час, доки не побачу тебе.

Це так, наче занурюєш пальці в душу іншого, це боляче, але це заспокоює якийсь незнаний біль, гарячкове бажання. Страшно іти так глибоко, але я хочу в тебе; страшно давати іншому стільки влади, але я знаю, що ти не зробиш мені боляче. Навіть якщо твої пальці в крові, я згодна зціловувати цю солону рідину, бо лише ти можеш так ніжно і з такою повагою це робити, лише тобі я довіряю виліковувати цей внутрішній біль, так, наче ти можеш взяти моє серце в свої руки. Ти можеш як стиснути його, так і погладити – так, як не зуміє жодна людина на землі, навіть я сама.

Людина – розрізана цілісність, жива рана. Вона нагромаджує в місці порізу все товстіший шар з лейкоцитів, покриваючись засохлою кіркою. Зараз в мене блаженне відчуття, наче він відмочив кірку, незважаючи на мої протести, бо так може бути боляче, примусив мене повірити в його лікувальні здібності, зняв те, що забивало рану, але не заживлювало, і вклав туди, притиснув до цього відкритого місця частину себе. І відразу надійшло заспокоєння, гарячковими темпами пішов процес заживання. Тільки ми не постійно разом, тому інколи рана пульсує, чекаючи повернення того, що вже стало частиною своєї плоті, злиться від того, що так не може бути постійно, навічно, остаточно, тож, можливо, краще було не знати як це, ніж потім мучитися відчуттям справжньої розірваності....

Стати на пальчики, розкинути руки, закинути голову так, щоб обличчя дивилося прямо в синяву неба. Вдихати до глибини легень. Знаєш, як вітер сушить губи? А як наповнює і розширює діафрагму під ребрами?
Це не розкажеш словами, бо безглуздо, і не покажеш тілом, бо неможливо.
Ти маєш мене і не маєш, знаєш і не знаєш.
Не забувай пізнавати мене і надалі...

Ніч. Тиша. Твої руки обіймають мої плечі, моє волосся розсипалося по твоїх плечах. Повнота, спокій, ніжність, блаженство.
Я росту, змінююсь з фантастичною швидкістю. Змивається все наносне, наче невдала косметика, мене наче насильно щось тягне вгору. Це – одне з облич Бога, до якого ми маємо честь долучитися, те, чого прагне кожен з живих, бо в цьому найбільший наркотик, відповідь на найбезумніше питання про сенс життя.

Вечір. Повітря тепле і пахне так, як буває лише тоді, коли цвітуть сади і тоді, коли палять садове листя восени. Запах світлої таємниці.
Ти чекаєш мене на лавочці. В руках – книга, але читати стає все важче. Сутеніє. Я виразно бачу твоє обличчя, схилену голову, прядки волосся, накинену на плечі куртку. Поруч на лавочці валяється рюкзак.
Я підійду. Дуже близько, так, щоб ти міг вдихнути ледь вловимий аромат тіла.
Піднімеш вуста. Я питиму твій цілунок безкінечно довго. Твої руки погладжують мої ноги крізь тонку тканину спідниці, під нею. Мої пальці огладжують твої брови, вилиці. Цілунок в шию.
Душно. Збирається гроза. В парку нема ані душі. Твої руки далеко під спідницею. Ти знаєш, як я хочу тебе...
Ми ще хитаємося на тонкій непевності „так-ні”, але твої пальці, що відсувають тоненьку перетинку... З силою розстібнутий ґудзик джинсів. Плаский сильний живіт. Ти сідаєш на краєчок лавочки...
І коли не стане рук, я обійматиму тебе ногами.

Весняне світло і вітер, жовті сонечка кульбабок… Музика, синє небо з ватяними хмарами. Темний давно не фарбований паркан, рухливі тіні за вікном. Вітер. Запах бузку.
Щастя надто банальне. Спокій подібний до вагітності, до самозамкненості, до виношування змін, які ще не відчуваються.

читати