Завантажити

Коли злітає, ніби сон, рука,
Коли печаль вповзає змієм в душу,
Коли болить у скронях голова –
Сміятись мушу.
Коли у серці рана без ножа,
Але така, що груди розтинає,
Коли думки зціловує іржа –
Себе ховаю.
Коли в твоїх очах злітає біль,
І крилами, мов птах у відчаї, тріпоче,
всю радість ще не бачених видінь -
лише за усміх твій – віддати хочу.


Бачиш,
все знову як треба –
пусто,
але спокійно,
ніби
відмовився неба,
котре
було лиш тінню,
ніби
утік від болю,
примхи, метаморфози,
гри,
що розхитує розум,
мозок.
Отже, тепер все спокійно,
стиснуто у лещатах.
Просто скажу: «Спасибі,
то був чудовий
початок».


За вікнами ночі
зникає густий
день,
терпко і навіть сумно,
коли
день.
Йдеш так безглуздо
вулицями незнаного тобі міста,
дивишся перехожим у вічі –
бачиш -
день.
Знаєш напевно –
щось тріснуло,
але це не боляче
поки
день.


Ніч.
Боже, як холодно завжди вночі!
Тиша.
Лиш серце у горлі стучить.
Скроні стискає
єдине питання:
Хто я тобі – розвага? кохання?
Мовчи.
Знаю.


і просто мовчки в дощ тебе введу...
І.Андрусяк
І знову у припливі самоти
уткнуся лобом у холодну шибку,
і плакатиме дощ –
сріблясті нитки
розвісить із небес і до землі.
В самотньому під’їзді
в вогкий плащ
закутаюсь,
у мрій м’яку оману
ти ж, мовчазний, стоятимеш позаду,
всухаючись у віртуозний джаз,
у переливи крапель поміж труб,
у громихання десь далеко, десь...
І так упевнено візьмеш мене за руку,
і просто мовчки
в дощ мене
введеш...


ОСІННЄ
Магія танцю повільної смерті
в плачі твоєму, дівчина в сірому,
М’яко пахне руде волосся
листям опалим і павутиною
Вихрем злетімо! –
хай падають яблука
важкі та червоні
на землю стриножену.
Це ніби твоє
безсторкове покарання –
в смерті
творити красу
відродження.

ДІАЛОГ
Стала – тверда й урочиста
Й холодно мовила: “Знаю.”
В пальцях нервово сіпнулось намисто
Й злякано по підлозі не в такт поскакало.
Очі звела повні туги,
погляд принизливий, мов у рабів:
“Доле, я більше не буду. Доле…”
“Не треба слів.
Ти це зробила?” -- “Правда.
Я так хотіла.” -- “Гріх.” --
“Ніби ти знала терпку принаду
тих божевільних…”
Не стрималась. Сміх.
“Ти обіцяла!” – У відповідь погляд
Із під презирливо піднятих брів.
“В нашому світі все складно, Доле,
інколи
я не тримаю
слів”.


Я згоряю, мов білая свічка
у зіницях твоїх очей
Я стікаю краплинами воску
й застигаю на кінчиках вій
Я пірнаю в бездонні очі,
у задуху терпких ночей,
Я напитися п’яною хочу,
але серце застрягло на віях…
Я благаю тебе: пусти,
але в дивно-солодкім горінні
Тільки падаю тобі в руки
росяним променистим дощем…


ДОЩИТЬ
Дощ, дощ, вода із неба
дощ, дощ, чиста вода
Шепочеться листя клена,
З вітром тополя рида...
цей спів в унісон давить скроні,
стискає залізним обручем,
мовби святі просять крові,
що проливали за них рікою,
прославляючи вогнем і мечем
християнство –
релігію бога,
розп’ятого своїм же народом,
релігію бога, що проповідував любов
і палив жінок на вогнищах інквізиції.
інколи... згадую...
і відчуваю, що хочу
пити життя
не крапля за краплею,
а келихом!
Сонця!
Життя!
Любові – без каяття!
Природи живої,
Коня без вуздечки!
Сьогодні!
Зараз!
Ось тутечки!
Піниться хвиля, грає мить,
З громом і блискавкою летить
Дівчина, в гриві свого вороного коня
Воля в людськім образі –
Я!
... я марила, а чи бачила сон.
Тополе, ти знаєш, з тобой в унісон
Ми дихали щойно, співали, жили,
Єдине з тобою були,
Блукали у мріях наших хащ –
Пропащі ми, навіки пропащ...
Тож піниться хай на бруківці дощ,
А ми ще помріємо, хоч?


Рук твоїх доторки
із шкіркою попелу
губи запечені –
сироватка смутку
репнуту душу
по-котячи зализувати
шорсткою шкіркою
самоіронії


Білі груди
Білі руки
Сонні очі
Теплі звуки
Молока,
Що крапле з крана
Я для тебе…
Бездоганна?

читати