Завантажити

літала. Я просто літала...
Я. Мошкою?
В о н а (інстинктом жіночим відчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась). Ні!.. Ні!.. (Визивно). Так!.. Я чайкою літала!.. (Перемоглася. Проникливе). Скажіть... а ви тепер прийшли оспівати її чи забрати?
Я. Я прийшов її спитати... Просто! Без алегорій! Скажіть, чи пішли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупі й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це?
В о н а. Про що?
Я. Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собі в підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив і недалеко його дівчина одна, як у неї все життя була музика, у поета мри од тієї музики, в робітника ж — водяний годинник, як годинник пробив час повстання підвалам та як дівчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона "чики-чики", напустила офіцерчиків — поет допоміг, як понесли безногого і вбили... Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви — Чайка!
В о н а. Значить, там іще про це... не знають?
Я. Якби там знали, то, думаю, нам годі було б туди йти — вони б давно до нас прийшли і нагадали, що той лише борець за ідеї, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде й на ешафот і смерті в вічі скаже. Ви скажете?
В о н а (знов зібгалася, як дівчинка, в руках тремтить дівочий фартушок). Я?..
Я. Оврам безногий доніс свої ідеї до найдальшої ями — в глинищах і смерті в вічі кинув, Зінька теж. З і н ь к а! А ви, ви донесете свої хоча б до першого реєстраційного столу? Ви скажете?..
В о н а (руки кинули фартушок). Я скажу!.. (Знов тремтить він у руках). Я вам скажу... Я краще вам скажу...
Я. Тоді доведеться мені за вас сказати. Дозволите?
В о н а (перемоглася). За це зменшать вам кару, так?
Я. Та не про це я... не про це! Ще тоді, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю ніч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду і про смерть, і висновок: самому вбитися — це ще не кара. А карою буде та, що дасть мені Л у к а, суспільство, клас. Піду й скажу. Але я не пішов, бо ще носив у душі ваш відблиск милий, бо ще не знав, що в ясній теплині своїх очей ви носите чорний холод змови...
В о н а (визивно). Я сама про це скажу! Я йду й скажу... Так, я Чайка!.. Скажу: я тая Чайка, що літала над Жовтими Водами, об дороги чумацькії билась (притишуючись), що літа і б'ється в кожному козацькому серцеві... Я скажу, що я... (Знов дівчинкою). Мені треба перевдягтися, так?
Я. Краще йдіть так.
Вона. Так?.. Ні, я передягнуся!.. Я зараз!..
Скажіть, у що лучче мені вдягтися? Я. У щирість і мужність... Вона (не збагнувши зразу моєї думки). Так?..
Тоді я зараз... Підождіть! Я зараз... (Зрозуміла). Ах, ви он у віщо сказали!..
Я. Ходімо!
В о н а. Ходімо... (Йде за мною). Я, бачте, вас любила і люблю. Не од програми — від душі. (На порозі вона стає). Може б, нам туди не йти, а краще так: піти зовсім звідси, геть далеко, зректись всього, тільки не життя. Милий! Піти, щоб просто жити, га? У хаті! За хатою криниця буде й жито, Я вийду з хати безсонна од бажання — дівка з відрами. Ви біля криниці. Поведу вас у жито... (Вона, немов справді жито, розгортає руками і веде мене уявного). А в житі волошки голубіють, стелеться біленька березка. Бачили? Боже! Як пахне любов!
Я (йду сходами, бурмочу). Все це старих пісень перелицьований сантимент...
В о н а (за мною). Я, бачте, приховала своє перше кохання, а воно тепер і реве. Підождіть хвилинку, я його, може, присплю... Цить, моє кохання, а я тобі дудочку вкраїнську куплю... (Захиталась, заколихалась).
А-а, люлечки,
Шовковії вірвечки,
Золотії бильця,
Срібні колокільця,
Мальована колисочка.
Засни, моя дитиночка!
Я беру її за руку.
Куди ви мене ведете? На страсті? Так?.. Пустіть мене! милий! Не можу...
Я (пускаю її руку, більш переконую себе, ніж її).
Бачте, тут жила і та... Теж молилась: милий, дорогий... Справді, на страстях стояла. Л у к а каже, що її...
В о н а. А хто ж скаже моїй неньці, як я в церковці була, на страстях стояла, як додому свічечку несла (немов справді несучи свічку), а ви, вітер, милий вітер (затуляє од мене долонею і йде вниз), пху-пху, хочете загасити свічечку мого життя.
Я (почуваю, що ще один момент, і я здамся). Луко! (Кричу). Луко! (Побачивши на сходах Луку, я відчуваю, як більшає в мені сили. Хапаю її за руку і виводжу нагору. до Луки). От я і моя мрія — Чайка, Луко!..
В о н а. Ні!..
Я. Так! Пам'ятаєш перше повстання? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби попавсь корнет П е р о ц ь к и й. Судьба не знав, хто він, хоча інстинктом чув і брався вже до стінки прибити. Та нагодився я. Г а м а р послав. По дорозі, отут на сходах, вона зустріла: "Спасіть!.." І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сливе два роки мчав, із мрій коня, зробивши, дорогу у вітрів, у зірок питавсь, хоч до її дверей сім метрів од мого було порога, сама

читати