Завантажити

струна в скрипника, й «Інтернаціонал» увірвався.
І розлігся дитячий регіт на весь ліс. Раптом вискочила з лісу тьотя Бася, бліда, схвильована.
— Як ви смієте! Як ви смієте глузувати?
Стояла біля артистів і махала кулаками. Її заспокоїли, вона — на сцену і плакала. Діти дивились на неї, витріщивши оченята, деякі теж плакали.
Ще з тьотею Басею була істерика, і її повели в колонію: скрипник (що увірвалась струна) і балерина.
Зодіяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодіяковий блиск видно і восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврів зодіяковий блиск, ранком умирали чебреці, снились і пахли чебреці.
Ходили з вілли в колонію, з колонії на віллу. Вілли, колонії...
Легенький золотий сум.
...Чебреці, чебреці...
Анфиса Павлівна, Павлина Анфисівна посварились.
— До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлівна обурилась:
— Безпартєйна! Глядіть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячі порції їв. Він був сумний — осінь. У городі взимку холодно й голодно.
...Колонії, вілли.
Павлина Анфисівна ще ходила в купальню, навіть роздягалась і дивилась на своє тіло. Але не купалась.
...Ставок думав золоту пісню:
«Ой пряду, пряду»...—Леонтович.
І минуло літо.
Глибокого часу-зажури колонії перевозили в місто. Засмутніли діти, засмутніли вілли. А Анфису Павлівну викинули з партії, і вона виїхала кудись. Із кущів вилізли бандити і, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисівна плакала — йшов тридцять п'ятий листопад.
Коли їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» — пом'ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:
— Ми смєло в бой пайдьом...
Гудів ліс, падало листя — ішов листопад, прийшов листопад. ...А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.
...Стояли золоті ранки й зодіяковий блиск.
Із першої вілли Сидір кричав:
— Микито! Та йди-бо, бісова личинко! Бандите клятий!
Микита не озивався.
 
РЕДАКТОР КАРК
І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв —
Росія, Росія, Росія моя.
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двістірозіп'ятий я.
П.ТИЧИНА
 
Связан я узловыми дорогами,
На которых повесилась Русь,
На которых трактиры с острогами
Хоронили народную грусть.
В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ
І
На стола поклав бравнінга й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Згадав: холодний ранок — 1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, а потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі — мабуть, того холодний. Гімназіяльна церква й піп із жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі.
Кожний бравнінг має свою історію криваву і темну — у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалі — 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість — і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання — листя, а біля вокзалу метушаться сім'ї комуністів, а їх не беруть.
Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах... Мого товариша жінку зловили, а потім зґвалтували, і вона стала дурненька.
Кожний бравнінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи...
Історія бравнінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали бравнінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали — не іронія! — а може, хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», провірте!
Проте це не щоденник — це справжня сучасна новела.
Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на бравнінга і вийшов.
II
Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю. На північ ішли води — дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло — теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому — там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфічні дроти узгір'ям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.
Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали — вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві легенди на сотні віків.
Зійшов на тротуар. Побігли трамваї з задумливим світлом: на фоні вечорового повітря електричні лампочки тьмяно-рожеві. Не хотілось знати, що трамваї біжать на край міста, що трамваї повертаються, що нема далі

читати