Завантажити

оголосили кампанію боротьби «з п'янством». Хотів був розбити пляшку на голові спецовій, а потім подумав... а тут, як нарочито, дощ дрібний... та нудний.
...На другий день, перший раз за все існування комуни, на чорній дошці стояло: «Тов. Іванов, капітан комуни, за...» (далі розвезено пальцем).
А втім, комуна цілком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всі вже зазнали солодкість чорної дошки.
На другий день Андрій стояв біля телефону й викрикував:
— Агов!
Звичайно, Мура виправляла:
— Не агов, а альо.
— ...Агов! Слухайте, комуни всея федерації: капітан Іванов потерпів аварію...
Же перебиває:
— Ах, який ти! Хіба людина може потерпіти аварію?
За вікном дощ, а в манастирі:
— Бов! Бов!
VIII
Комуна пережила й осінь.
Прийшла зима.
...Мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
...Уночі пішов перший сніг — посивіли вулиці.
...Здрастуйте, мої веселі сніжинки!
...Здрастуй, моя юність-метелице!
Пружисте тіло, пружиста думка.
Мороз.
Хо-ро-ше.
А в кімнаті холоднувато. Комбідками не напалиш, та й палива мало.
Вікна злегка помережало лідяшками.
За вікном летять сніжинки, і ковзять перші сани. Весело біжить селянський коник по пухкій сніговій дорозі.
— Ей, братва, гайда розчищати сніг.
Шум. Гам. Крик.
І дзвенить мороз весіллям молодих голосів.
...Але —
— другий сніг приніс із собою й сум. Узнали, що Валентина завагітніла, а Валентину відкликають у центр на дуже відповідальну роботу. Валентина телеграфувала: «приїду через тиждень».
І рішила робити операцію.
Але це так противно. Валентина згадувала яму, що біля комуни, і черниць. Іще було так противно.
Підходила Варвара й питала:
— Від кого ж ти, голубонько? Невже від Івана? А може, від Андрія?
Валентина:
— Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
— Нічого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають інтереси суспільства.
Валентина:
— Не те, Же, ннне те. Мммені ннне того...
...Ну-с... Іще два тижні:
Туп! Туп!
...Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, кріпкий, як спирт.
...На сани сіли всі, вся комуна. Сів і Гордієнко — «пунктуальна педантичність».
Мороз кричав:
— Ан-дре.
І хилила Мура свою пухку голівку на обідране плече поетове.
А Андрій розсипав у степ:
— Передавайте по лінії: Чумаківська комуна салютує в мороз: хай живе світова революція.
І одкликався мороз:
— Слава. Слава. Слава.
...А втім, Варвара так і не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усі мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
...Селянський коник весело біжить по пухкій сніговій дорозі.
Одступає манастир усе далі й далі — назад, їдемо в снігову даль.
Ця комуна й зараз існує — вона на Слобожанщині.
НА ОЗЕРА
...Коли твій човен покинув осоння й захлюпотів під парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишів), тоді ти помічаєш раптом, що небо ніколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпні. І саме в цей момент життя запахне вранішнім запахом і ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости?
Колись, мільйони років тому (чи то був сон?), тебе тривожили очі якоїсь романтизованої дівчини, і ти йшов у білий сад, ішов похитуючись, мов п'яний,— така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарі першого неповторного кохання.
Але хіба ти думав, що все це ніколи не повернеться, і тільки раптом (під парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вітром помчаться спогади? Хіба ти думав?
Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душі і хоч на мить вивело на загублені доріжки твоєї юности.
А втім, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б'єргальці й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий фліртує десь з радянськими «мадам», третій мліє біля самовара й радіо-рупора останньої конструкції.
Я відпочиваю на полюванні, і тому покраса незнаних світів мені також відома, як і всякому флямаріону.
В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремні, патронташі, ягдташі й рушниці і кличу свою суку Нелі. Собака добре знає, в чому справа, і починає хвилюватись: лізе до мого обличчя, з вдячністю лиже мені руки й верещить. Тоді я одчиняю двері й дивлюсь на свого ірландського сетера. Але Нелі не піде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.
— Що з вами? — запитую я.— На якій мові ви говорите? На мові паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумію вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dіrе!
Нелі робить кілька плижків по кімнаті. Тоді я рішуче кінчаю з цією церемонією і йду з дому.
На вулиці ми беремо візника, і за півгодини я вже за городом,

читати