Завантажити

димно, похмуро. Вийдеш за ворота — жовтява безпорядність ланів. Заглядають, відбігають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юні дзвони юність молоду дзвонили...
...Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.
...Посьолок забайрачився у вітах.
До заводу ходять через залізницю — доріжка така, вторована, повз Торця — ріка така: фабрично-заводська, ховається в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комітетчики, секретарі. Казали, що не так лекції читає, що доба епізодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на споді своєї душі запитував, а ви звідки знаєте? Фамільярно похлопували його по спині, а йому було чогось неприємно. Таранкуваті, мамулуваті, «типічні сурйози», але вони вважали себе за справжніх представників пролетаріату.
...І сказав Остап із кутка:
— Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч півпляшки дістав.
Голова фабзавкому примружив око:
— І справді, хлопці, чи не випити?
Юрко запротестував. Тоді підійшли всі й стали його уламувати.
— Пий, та не пропивай розуму,— сказав секретар.
І Наталка підійшла:
— Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п'є?
Він хотів сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе».
...Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти.
...Випили небагато (більш не було) і закінчили. Говорили.
—...От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сіла біля Остапа.
— Що в п'яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря восени — ранньої.
...Над заводом знову думало небо — темно, недосяжно.
Секретар сказав:
— Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!
Його спитали:
— А я?
— І твоя.
— А я?
— І твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
— І їхня?
Всі подивились і подумали, а секретар кинув:
— Це гість.
А Остап п'яно й нахабно засміявся:
— Це той, як його... як ото мітинг був...— попутчик. Ха... ха...
Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:
— Нічого, хоч попутчик, зате дорогий,— і похлопав Юрка по спині.
...Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.
Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
...Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.
«...Попутчик... так...»
Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне — ми. Ми — король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою — непереможною, всесильною.
«Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — у заводі».
...У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.
«Попутчик... так...»
Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина... Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала — на зовнішнє повітря.
Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:
— Е-ех!
Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще:
— Подавай! Подавай!
Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
І була біла курява, а в ній казковий велетень — Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:
— Держи!
Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.
— Гата!
«Попутчик... так...»
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить під серцем — так завжди.
Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.
— Закуримо?
— Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
— Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали...
Вони були люди різні, люди однакові.
...Залізо співало...
Люди жили не тільки в заводі — і за заводом. Люди — не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кінець етюду. Як жили інші — про це в другий раз).
...Блимали червневі зоряниці — це зорі. Палав краєвид — за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостій ранку з заводу.
У кімнаті був він, Юрко і Наталка — червона, горіли очі. Підвела очі від книги.
...Гарно...
— Вам подобається книга?
— Мені подобається книга.
— Він подумав і взяв її за руку.
—

читати