Завантажити

пройшов каторжник. І не прийшов.
...І знову сни... а може, таємна яв?.. Хіба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір?
...Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п'ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодості. І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її.
Але не зрозумів, ї одійшла друга молодість... А третя ніколи не приходить.
...Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діямантова паморозь.
—...Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатинник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові...
День за днем, рік за роком — у вічність... (— Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)
...Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн «Бурас» за дев'ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночі вони курили й грали у хвильки.
...Азія — не Азія. Провінція — далі, провінція — глибше.
Далекий орій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повстали замети, набії. За сараєм іржала, вила і. рожала замети ніч.
...А сосни гудуть — гудуть...
—Чого так сосни гудуть.
— Хуртовина. Вітри.
Ох, ви, сосни мої — азіятський край!
...Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодости.
...Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.
І знову фуга.
...А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра.
У школі біженець Стасик.
Наталя Миколаївна читає історію: — Поляки гнітили український народ.
Дітвора до хлопчиська:
— Стасику! А ти ж полячок!
— Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі.
І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть:
— Навіщо ж ви так говорите?
— Боже мій, нас так учили в прогімназії.
А то ще буває з Богом. Діти:
— Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили.
І ще:
— Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли?
— Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.
...Давно це: до Наталі Миколаївни з'їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху.
Вечір. У кімнаті самогонний апарат. Нестір:
— Ну, вже завтра об'язательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо.
— Купіть, Несторе!
...Налили по рюмці. Випили... Темніє... І знову надворі фуга.
...А сосни гудуть — гудуть...
— Чого так сосни гудуть?
...Хуртовина. Вітри.
Ох, ви, сосни мої — азіятський край!
 
СОЛОНСЬКИЙ ЯР
І
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.
Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром — селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями — і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр — природна фортеця.
—Солонські острожники казали:
— Є Холодний Яр, це — Солонський Яр... Атож...
А в Млинківській волості скаржилися:
— І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.
Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.
— Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
...Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.
Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».
...Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків- перехиляється на ділянку молодняку.
...У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.
— Ну, що? І сьогодні обібрано кого?
— Аякже: Матвія Юхименка.
Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:
— Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують.
У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.

читати