Завантажити

проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:
— Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?
— Себто про яку це секретну постанову? — буркнув Марченко.
— Ну, та про ту ж, що...— І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.
— Покиньте, будь ласка, свої секрети,— ухиляючись, рішуче пробасив Марченко.— Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.
— Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! — уперто сказав він.— Яка там постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на «дивака» (так принаймі він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.
— Я голосно говорити не можу! — сказав він.— Постанова дуже секретна.
— Ну, тоді і не треба,— добродушно посміхнувся Марченко.— Тоді й не говоріть.
Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.
— Ах ти Колю, мій Колю,— козлітоном заспівала вона,— нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня... І ніяк ти його не найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «і ти Брут» і, подивившись, промовив тихо:
— Ти, Лідуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.
— Ні, Колю,— сказала Спиридонова, раптом замислившись,— я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто так здалося.
То йому «здалося так»? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:
— Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? — ледве чутно промовив він.
— Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Політбюра? — Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:— Так я вас зрозумів?
Товариш Хрущ енергійно замахав руками.
— Нє! — тихо скрикнувши, заперечив він.— Це до секретної постанови не має ніякого відношення.
— Ну, так хто ж? — спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: — І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.
— Ні, я так не можу,— безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді «не може так».
Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.
— Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!
— Я тебе інформував? — тихо скрикнув товариш Хрущ.— Відкіля ти взяла, Лідусю?
— Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.
— І це ти як?.. Серйозно говориш чи... жартуєш?
— Ах, Боже мій. Боже мій! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то слухай, що ти мені говорив...
І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.
— Ша! — тихо скрикнув він.— Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!
— Ну, от уже й на вулиці,— сказала Спиридонова.— Як же на вулиці? Яка ж це вулиця. Колю?
Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: при ньому цього ніяк не можна говорити!
— Так, Лідусю, не можна,— підкреслив він.— Ну, ти сама знаєш. Що «знала» Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.
Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь ролю, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.
— Де ви працюєте? — мило посміхаючись, запитав він Хруща.
— Як де? — із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.— Хіба ви не знаєте?
Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:
— Їй-богу, не знаю.
— Ну, от! — з великою образою промовив товариш Хрущ.— Та там же, звичайно! В архіві.
— Що ж ви там робите?
— Як що? — чомусь настовбурчився Коля.—

читати