Завантажити

не було, нема чого навівати туман на бригаду Варивона Івановича.
Рухливий Побережний сердито закрутився на місці.
— Грудомах не бачив я, — продовжував Киринюк, — але каторжні грудки знайшли собі притулок...
Зал повеселішав, і повеселішало зморшкувате обличчя Побережного. Він нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четвертої бригади:
— Виправдовує, виправдовує Йосип Варивона. Любить цього непосиду і артиста. Були грудомахи, ну, не такі вже великі, а були… — і замовк, бо саме до Киринюка обізвався Варивон:
— І правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькі!
Старий, люблячи Варивона, хотів жартом пригасити суперечку:
— Та невеликі, завбільшки, ну, як жайворонок...
І що б уже було помовчати Варивонові. Але він не витримав:
— А може то насправді, значить, жайворонки відпочивали?
— Варивонові жайворонки! Варивонові! Теж мені артист! — сердито гукнув з президії Побережний і демонстративно пішов зі сцени.
Збори вибухнули реготом, а вираз «Варивонові жайворонки» пішов мандрувати по всьому району, і не дуже зрадів Варивон Очерет, коли через кілька днів сам почув у івчанському полі, як задириста молоденька ланкова наказувала трактористові: «Добре ж скородьте в долині, аніде не залишайте Варивонових жайворонків». Цього бригадир не міг простити інспекторам якості.
Діди порівнялися з бригадирами.
— Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, — поздоровкався невеличкий, рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку.
— Бо ми такі люді, що навиду, в затінок не ховаємося, — в тон йому відповідає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський оріх, обличчям Побережного: чи не підготував старий якоїсь каверзи?
— Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.
— А вам без масла більш подобається? От кого б я, значить, директором маслозаводу призначив.
— Це щоб я інспектором не був? — береться хитрими зморшками обличчя Побережного. — Що там у тебе коло лісу робиться?
Варивон насторожується. А спокійний доброзичливий Киринюк уже вгадує думки бригадира і спішить заспокоїти його:
— Порадували ви нас, бригадири... Ідеш стежкою, а колос, наче ліс, нависає над тобою. Славні поля. — Розумні, червоні від ковальського вогню очі старого ворухнулися в обвислих сітках зморщок.
— Не перехвали Варивона, він і сам себе не забуде, — обізвався Побережний.
— Так уже й не забуде, — наче ніяковіючи, відповідає Очерет.
— Так що ж у тебе поруч з просом росте? — допитується Іванишин. — Чумиза?
— Чумиза, діду.
— То хай росте на здоров'я... А озимина, вірне слово, небувала. Слово, дане партії, Сталіну, виконають наші люди, — любовно говорить Киринюк, і його пропечені, всі в шрамах і рубцях руки бережно гладять ніжне стебло.
— Напевно виконають, — погоджується Побережний. — Та й пішли, хлопці. Подзвонимо Івану Васильовичу, хай і він порадується з нами.
— Може Генадію Павловичу Новикову, другому секретареві, подзвоните? — серйозно запитує Вариюн.
— І Генадію Павловичу скажемо. Ми навіть у гостях в нього були. Про врожай і міжнародну політику розмовляли... і третього секретаря не обминемо. У нас усе по порядку робиться... — І вже по-змовницьки Побережній додає: — Бач, як Варивонові жайворонки розспівались над полем.
— Чого ж їм не співати? Дозволяю. Бo є над чим і птиці повеселитися, — одвів од себе удар Очерет.
Навколо заясніли усмішки, і діди поволі пішли понад лугом.
В село Варивон, Дмитро і Василина поверталися разом. Коли підійшли до молодого, всього в квітах, парку, назустріч їм вибігла Ніна, дочка Марти. Її засмагле з сміливими рисами обличчя було сповнене радістю, захватом.
— Варивоне Івановичу, Дмитре Тимофійовичу, ви скульптури не бачили?.. От ходіть, ходіть подивіться! — обернулась, і дві важкі коси гойднулися на її ще вуглуватих плечах.
Посеред парку, біля басейну, оглядаючи твір столичного скульптора, тиснулося багато колгоспників: Перше, що вразило Дмитра, — був образ матері. Вона, осміхнена, трохи відхилившись назад, наче щастя й надію, гордовито тримала на руках сповите немовля.
— Варивоне Івановичу, як вам? — довірливо торкнулася його руки Ніна.
— Хороше, дівчино, і добре, що вона не сміється, а тільки посміхається.
— А чому, Варивоне Івановичу?
— Так міцніше її розум і життя показано, — а потім напівжартома додав: — От твій образ уже скульптор інакше ліпитиме, ти нове покоління, яке в радісні часи на світ народилося.
Додому Дмитро прийшов надвечір, коли бджоли живими клубками притишено бриніли біля вічок розпарених вуликів. За густою зеленню дерев і кущів порічок почув дзвінкі голоси Андрія і Ольги. Хотів спочатку піти до дітей, але роздумав і ліг на траву біля яблуні. Навскісне сонячне проміння золотіло верховіття дерев, крізь листя просвічувались обриси яблук і груш.
— Розкажи мені казку, Андрію, —

читати