Завантажити

розвішані огні великої столиці, всміхалися нові юні друзі, допитливо і з надією дивились на молодість очі сивих учених. Бачив себе то в стінах військової школи, то на темному кордоні, то в зловісних сполохах війни. І всюди відчував себе частиною рідної країни, гордим сином її. За ці дні Леонід навіть зовні покращав, а коли йшов — не чув землі під собою.
На ходу першим вискочив на перон.
В перехрестях риштування летів угору новий вокзал, наповнений зсередини перестуком і ніжною дівочою піснею. Один голос особливо схвилював Леоніда: так співала Надійка. У неї навіть найсумніші пісні не притискались підбитим птахом до осінньої стерні, а підмивалися молодою задумою, неначе на мить зупинялись на шляху життя, як зупиняється плавець перед рікою, щоб іще міцніше пізнати її глибину, простір і випливти на переснований промінням берег.
— Льоню! Льоню! — Розводячи могутніми плечима потік людей і махаючи картузом, до нього біг осміхнений Василь Прокопчук.
Ось він ледве не налетів на якусь огрядну жінку з двома валізами. Щоб стриматись, підхопив її вгору, обкружляв навколо себе і бережно поставив на землю.
— Звиняюсь, громадянко.
Жінка спочатку тільки перелякано очима повела, але зразу зрозуміла в чому справа і насмішкувато промовила:
— Спасибі за безплатну карусель.
Та заклопотаний Василь навіть не обернувся,
— Здоров, Льоню. Так і знав, що ти сьогодні приїдеш. Серце чуло! Спеціально машину затримав. Конференція у нас відбувалась. Як здоров'я, Льоню?
Та не здоров'я зараз цікавило Прокопчука. Він і хотів і боявся запитати: чи склав іспити товариш. А на його зосередженому обличчі нічого не розбереш.
— Василю, — тихо запитав Леонід, — Надійка дома?
— Виїхала, — зітхнувши, промовив Василь. — Дві години назад поїзд одійшов.
— Виїхала? — похмурнів Леонід.
— «Не витримав», — вирішив Василь і теж нахмурився.
— А Степанида приїхала?
— Приїхала. Пройшла конкурс. В університет витримала. От яка в тебе сестричка, — радісно почав і осікся: обережніше треба говорити про науку, щоб не так боляче було Льоні. — Ну, і в нас теж весело. Такі діла тут пішли. Григорія Шевчика, кажуть, до ордена представили. А Горицвіт які чудеса з гречкою робить! А сад Марта Сафронівни — прямо як зоряне небо... В новому колбуді скоро гратимемо.
— Молодці, — усміхнувся.
«Напевне склав», — повеселішав Василь.
— Оце й дома у мене радості. Батько, певне, місця собі не найде, — оживає Леонід, уявляючи, як старий нескінченними розмовами наводить терор на усіх знайомих.
«Склав, склав», — твердо вирішив Василь і засміявся.
— Льоню, і тебе можна привітати?
— Можна.
— Можна!.. Чого ж ти до цього часу мовчав? Усю душу по жилочці вимотав. Ах ти, академік нещасний. — І Василь так стиснув товариша, що в того аж ребра почали подаватись угору.
— Василю, задушиш.
— І задушу. Не міг зразу порадувати товариша? От вреднющий. Нема на тебе Степана Кушніра. Льоню, — змовницьки поглянув: — А плюс Б — скільки буде?
І вони обоє вибухнули реготом.
— Алгебру списав у кого-небудь?
— Уяви, що не я, а до мене заглядали.
— Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиниці, а в сумі вийшло три — посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономічні курси командирують.
— На кого Ольгу покидаєш?
— Сам шефствую над нею — обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться з однієї столиці в другу бити телеграми дрібним почерком — «люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!»
Тісно притулившись один до одного, вони підходять до нової машини.
— Струнко! — стримуючи громовий голос, напівжартівливо командує Василь. — Товариш академік, увінчаний перемогою, повернулись з академічних боїв в розташовання наших військ. Ніяких, крім сердечних, утрат у товариша академіка нема.
Комсомольці радісно кидаються до Леоніда, і він, як млинок, завертівся у дужих обіймах, ледве встигаючи відповідати на щирі вітання, запитання. Його хочуть посадити в кабінку, але хлопець одним помахом дужого тіла вискакує на кузов.
Молоді, роботящі веселі руки міцно переплітаються з руками, і машина, розколихуючи пісню, везе юнацьке коло в широкий світ.
 
* * *
Свіжозорані ниви обсівалися великими вечірніми зорями. В садах ніжно бриніли обволожені яблука і від легкого приторку вітру, злітаючи з дерев, щебетала роса.
По вінця налитий радістю, надіями, Леонід тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись із комсомольцями, він схотів обійти ті простори, де його невтомна праця і юнацькі мрії аж в небо врізалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвеніли ріками зерна. Нові почування, нові дороги підійшли до його серця, і якось по-іншому, виразніше, освітлювали пройдешні роки, що, наче добрий посів, упали в теплу, живу землю.
Трепетний, весь у думах, він фізично чув, як проростають ниви, окоріняються, з розгону вбігають у сині дощові

читати