Завантажити

похмуро стиснуті брови надавали суворості його прекрасному обличчю.
З саду віяло ласкавим, теплим повітрям, напоєним пахощами квітучих дерев. Якась солодка, ніжна туга вливалася разом з ним у душу.
У келії було тихо, звідкись здалека-здалека, може, з берега Дніпра, долинали звуки сумної мелодійної пісні.
І чернець, і панна Дарина мовчали.
— Ти пам'ятаєш Переяслав? — промовила нарешті тихо Дарина, підводячи на молодого ченця лагідні, оксамитові свої очі, що заволоклися нараз якимось смутком.
— Пам'ятаю, ясновельможна панно.
— І твої суперечки з моїм батьком? І наші довгі розмови?
— Я не забував їх ніколи.
— Коли ти поїхав від нас, я довго згадувала тебе і твої слова... Щось невловне промайнуло на мить у погляді ченця.
— Спасибі за пам'ять, ясновельможна панно, — відповів він стримано, схиляючи голову. — Я так само не раз згадував тебе... Але скажи мені, яким побитом опинилися ви тут, у Києві? Адже панотець твій служив у Переяславськім полку.
— Тепер він уже виписався з полку й купив під Києвом хутірець. Ми оселилися тут назавжди.
— Під Києвом? Назавжди? — промовив якось занадто квапливо й тривожно чернець.
— Так, назавжди, — підтвердила Дарина. — Чого ж це тебе так дивує? Від цього запитання Дарини чернець трохи зніяковів, обличчя його ледь помітно зашарілось, і він мовчки потупив очі.
— Ми живемо тут уже більше як півроку, — говорила тим часом Дарина, — і були кілька разів у Печерах, тільки не знали, що ти тут. Господи! Та хіба могло кому на думку спасти, що ти підеш у монастир?
Остання фраза вирвалася в Дарини з якимсь особливим болем.
Молодий чернець не відповів і слова.
У келії знову запала мовчанка. Сумна, мелодійна пісня ледве чутно линула здалека. Ці ніжні звуки немов шепотіли про щось далеке, втрачене, безповоротне...
З грудей панни Дарини вирвалося тихе, придушене зітхання.
— Скажи мені, — заговорила вона знову, підводячи на ченця, що нерухомо стояв коло вікна із схрещеними на грудях руками, свій засмучений погляд. — Скажи мені, чому ти пішов у монастир? Ні, ні, стривай, — промовила вона квапливо, помітивши, що Найда хоче сказати щось, — ти говорив їм, що втомився од світського життя; та я не вірю цьому, не вірю! Згадай тільки свої палкі слова... Згадай свої надії...
— Я, панно, втратив у них віру... Переяслав убив їх і показав, що всі вони марні й безнадійні.
— Чим же Переяслав винен? Якщо батько і наша старшина були не згодні з тобою, то ти ж не з тих людей, котрі піддаються й зупиняються на півдорозі. Якесь горе, певно, підбило тебе. Скажи мені.
По обличчю ченця пробігла болісна судорога, він стиснув губи й обернувся до осяяної ікони, червонуватий відблиск вогненною лінією окреслив його профіль.
— Або ні, стривай, не треба... мовчи... не говори... — квапливо промовила Дарина, помітивши враження, яке справили її слова, — прости мене... прости мене! — додала вона зовсім тихо і теж потупила очі.
— Не тривож себе, ясновельможна панно, — відповів Найда лагідним, але сповненим туги голосом. — Що було — те відійшло і не повинно вертатися.
Дарина боязко притихла.
У келії знову запанувало мовчання. Пісні вже не було чути, вона відпливла кудись далеко-далеко, за синю смугу плеса, що пригасало на обрії...
— Та що б з тобою не трапилось, — заговорила знову тихим голосом панна, — прошу тебе, не занапащуй себе... вернися до життя, втіху дасть тобі батьківщина...
— Ти так думаєш, панно? — промовив чернець з якимсь особливим виразом.
— Авжеж, авжеж, думаю, знаю..', певна того! — скрикнула палко Дарина. — Вона підтримає тебе, вона відшкодує тобі всі втрати. Немає такого горя на світі, яке б не загоїла вона.
— Так, так, — повторив за нею Найда, — немає такого горя, яке не загоїла б вона, і я не залишу її й не перестану їй служити ціле життя своє...
— Але не постом і молитвою! Хай це чинять інші: старі, каліки, сліпі, криві й убогі! — перебила його палко Дарина. — Вернись до того, до чого покликав тебе господь. Ти ось уже два роки перебуваєш за цими стінами і не знаєш про ті страхіття, що кояться. Ти чув, що казав пан полковник і превелебний отець ігумен? — І Дарина палко почала розповідати Найді все, що почула від отця Мельхіседека й Залізняка. Від хвилювання обличчя її розпашілося яскравим рум'янцем, очі спалахнули — вся вона була само піднесення в цю хвилину.
Молодий чернець мовчки слухав Дарину, не одриваючи від неї свого погляду.
— Ти помиляєшся, панно, — промовив він, коли Дарина замовкла, — все це я знаю незгірше за них.
— І все-таки вирішив поховати себе навіки в цьому монастирі?
— Перш ніж. прийти сюди, ясновельможна панно, я думав не одну ніч...
— Господи! — з щирою тугою скрикнула Дарина. — Та невже ж ніщо, ніщо не зможе вирвати тебе звідси й повернути до радості, до життя?
В темних очах ченця нараз спалахнув яскравий вогонь, — мимовільним рухом він

читати