Завантажити

жадний на весь свiт, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi.
Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав весь дiм. Коло ганку куняли звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай.
Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима широку спину i параднi погони.
"Оселедець!" - згадав своє прозвище в класi, - i до слiз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.
Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi звелiли надiвати ватну шинелю. Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над ним припухлим од сну лицем i лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи гудзики у новi петлi.
- Ну, пора їхать.
Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить. Батьковi руки, в бiлих нитяних рукавицях, важко лежали на держалнi шашки, а вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на бiк. Минали гiмназичний будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних вiкон. Шкода, що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря їде у невiдомi краї в теплiй новенькiй шинелi. Прощайте, прощайте! Не вернусь нiколи!.. I позаду лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху роти, повнi бiлих зубiв.
З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови.
- Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив його погляд на свому гербi, на блискучих од гудзикiв грудях.
Починало вже днiти. Густий запах пiзнiх гречок i сухої стернi повiвав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перистi крила, як в метеля, а в зеленому небi родилися голоси.
Земля будилась. Гречка поплила бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали теплими грудьми пташки, а вiтер гойдав дивину i волошки. Повнi, рожевi, як дiти, збудженi зi сну, плили по небi хмаринки, в стернi, певно, вже починали свою роботу жуки, а польовi мухи чухали десь лапками живiт та розправляли злежанi крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних сокiв, i одвiтно обзивалась в Доринiм тiлi гаряча кров. Куди ще їхать? От злiзти б тут, побiгать по широкому полю або полежать в травi.
Зiйшло б гаряче сонце, i простяглось би по полю, як струни, бабине лiто.
Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Вiн боявся спiзнитись. Його кортiло сказати Дорi, куди вони їдуть. Говорити чи нi? На квадратовiм чолi поклались рядками одна на другу дрiбненькi зморшки, а руки втратили важку непорушнiсть. Нi, не треба казати, нехай се несподiванка буде. Вiн любовно обняв Дорю за стан i пригорнув до себе.
Бiла вiзникова кобила помiтно кульгала. Пiдiймала заднє копито i старалася бiгти на трьох. "Ах, стерво, мучить бiдну коняку... Фу-ти, ну-ти, не пiдкував, скотина..." I тут тiльки в нiм ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набiгла згадка - i вiн заспокоївсь. Ще в дитинствi його возили дивитись на розстрiл трьох москалiв, i ся картина лишилась у нього на цiле життя, тодi як другi подiбнi, якi вiн часто бачив тепер, вже не робили такого враження. Хiба що треба було роздобути дозвiл од директора Дорi.
- Доря! Ти боїшся директора свого?
- Корови?
- Якої корови? - здивувався Карпо Петрович.
- У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в плечi i важно процiдив в нiс:
- Пано-ве гiмназисти повиннi вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати...
- Ха-ха! -не вдержавсь Карпо Петрович. - Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова.
- Ах ти, капшук! Як ти смiєш дражнитись з свого начальства?
Але Доря не вiрив у нещирий гнiв батька. Вiн надувся, аж червонiв, ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив:
- Тих, що будуть займатися соцiалiзмом або ходити по шостiй до мiста...
- Ха-ха!.. - реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. - Чисто комедiант!.. Стiй! - раптом штовхнув вiн вiзника в спину. - Не бачиш, приїхав...
Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким листом у ранiшнiм холодку.
- Завертай пiд грушi...
Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з дрожки, взяв Дорю за руку i пiдвiв до дерев.
Тодi Доря побачив, що вiн стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-пiд нiг, на днi. ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях виразно бiлiють стовпи.
- Що се таке?
Йому видалось зразу, що сьогоднi народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка i загойдаються на гойдалцi люди.
Вiн був розчарований трохи.
Батько мiцно стиснув йому руку i глухо, з свистом переднього зуба сказав:
- Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе нiхто не помiтив. Найкраще сховайся за грушу...
Потому почав спускатися в яр, мигтячи срiблом погонiв i обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягненi в рукавички, плавали у повiтрi, як голуби.
Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки займались, як од вогню

читати