Завантажити

добра усмiшка, i тепло спахнули очi.
- Я йому цяцьки не подарую... Я для нього таке придумав...
Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi.
- Я для нього таке придумав, що... Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорi... Нехай...
- Та не тягни ж бо...
- Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам розкаже... От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько...
- Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.
Тодi Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотiння:
- Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать.
- Ах, ах! - налякалась Сусанна. - Як можна дитину...
- "Дитину, дитину"... - перекривився Карпо Петрович.
Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?
Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.
- Ви-хо-ву-вать треба!..
- Ах, ах! - вона зiтхала i витрiщала очi на чоловiка. - А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би... Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера... а нiхто не побачить, лиш Доря...
Вона звикла до думки. Подумати тiльки: подивитись, як будуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий...
Забувала про Дорьку i всi думки звернула на себе. їй було гiрко. Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Карпо коли подумав про неї? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги...
- А кого вiшати будуть? - блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину i врештi махнув рукою.
- Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про се говорити. Я тобi скажу, а ти - гляди менi - ша! Анi словечка нiкому. Вiшаєм жiнку, що кинула в губернатора бомбу.
- Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цiкаво... Голубчику, Карпе... я б... я б збоку де-небудь... Карпо Петрович замахав з ляку руками:
- Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бракує. Менi i з Дорькою трудно...
Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.
Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.
Вони довго радились вдвох з чоловiком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гiмназiї завтра...
Можна б зробить йому свято.
- Само собою! - розвеселився Карпо Петрович. - Нехай погуляє!..
Вiн був у чудеснiм настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер.
- За ката, певно. Яким... - кинула наче про себе Сусанна.
- Яким.
- Хто б мiг подумать! Виняньчив нашого хлопця... Доря так його любить.
- Розпився, стерво.
Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав!
Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi хати снувала мрiї про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять.
I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала в мокре чоло.
- Пора вже спати... завтра треба вставати зарання... Ах, Дорик, щасливий!

* * *

- Одчепись, мамо!
Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обiймах i з помосту затрiщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тодi вiн раптом вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, i присiв серед хати над пароходом.
Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра i пiдняли кудись угору, в змiшаний запах тютюну i помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батькiвських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним:
- Одягайсь швидше. Зараз поїдем.
Доря пiдняв на батька очi.
Поїдуть? Куди?
На рибу, може? Тиха рiчка i босi ноги, якими можна бродить по пiсочку... Вудлище - луком i срiблясте мигтiння рибки на волосiнi. "Бовть!" - сказала вода, ковтнувши камiнчик...
А може, поїдуть кудись далеко-далеко... у невiдомий город. Будуть їхати, їхати, їхати... Дерева будуть кружитись i тiкати назад... Ниви самi пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi зади, а над головою пищатиме пташка...
Хотiв запитати у батька, але його вже не було.
I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки?
- До гiмназiї нинi не пiдеш, Дорик, - зрозумiла його Сусанна.
Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком пташки i знову присiв над своїм пароходом.
Але його звiдти нагнали.
Одягався поспiшно, з почуттям свята i iснування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук,

читати