Завантажити

своєї ролi з громадянами, виїхати завтра в мiсто Луцьке ранiшнiм потягом.
- А хто їде з молодих? - зупинив вiн виходячого доктора.
- Семен Пилипчук з Андрiьм Гавриленком.
"Погана компанiя",- подумав Макар Iванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обiцявши за двi години прислати вiнок, а Макар Iванович лишився у хатi.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором i причаївся в куточку, звiдки вигiднiше стежити за кожним рухом тiла й духу Макара Iвановича.
Макар Iванович пройшовся по хатi, затираючи руки. Вiн радий. Вiн завжди був певним, що заслуги його, яко патрiота, не загинуть марно. Золото - скрiзь золото. Вiн навiть не дивується, що з-помiж чималого гурту громадян вибрано його депутатом на похорон. На честь таку вiн має право... Тiльки... навiщо тi двоє молодших? Вони якiсь... непевнi... Адже можна б було запрохати когось iз старших - правда, не таких славних патрiотiв, як Макар Iванович, бо не всi ж зазнали в'язницi, видавали твори Рябоклячки, збиралися писати наукову розвiдку,- але все ж людей певних, поважних, з становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрiй Гавриленко... Чекайте! Який се Андрiй Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був пiд доглядом? Як же се вiн, Макар Iванович, урядовець, людина офiцiально лояльна, прилюдно виступить з ним у такiй справi, що вже сама з себе трохи... як би се сказати?.. ну, трохи небезпечна!
Нi, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий час, такi умови, що як плюнути - пiдпасти пiд категорiю українофiлiв, сепаратистiв, полiтичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. мiж нами кажучи, до чого нам тепер тi манiфестацiї, до чого такий бучний похорон, з вiнками, з промовами, з комедiями? Умерла людина - поховати її тихенько, зiйтись потому в гурточок, згадати небiжчика, пом'янути сльозою ("п'яною" - шепнув внутрiшнiй голос Макаровi Iвановичу, але вiн не звернув на се уваги), посумувати, що бiднiй Українi нашiй щербата доля забирає кращих синiв,i розiйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Iванович задумався. Непотрiбно, цiлком непотрiбно, поквапився вiн з обiцянкою їхати на той похорон. Що то в нього - двi голови на плечах, щоб отак ризикувати, або слава захистить його вiд "всевицячого ока"? Краще б було вiдмовитись, краще б не їхати. I як можна бути таким необережним?! Цiлий вiк мати на метi обережнiсть i так вклепатися! Ат!
- Що менi чинити, що робити? Адже я згодився, обiцяв! - бiгає по хатi збурений Макар Iванович.- Тепер якось нiяково назад лiзти... А їхати не можу... I не поїду, нiзащо не поїду... Але що менi зробити, як викрутитися?.. Боже!
Макар Iванович бiгає по хатi, як навiжений, а Хо не може далi витримати в свому кутку. Його розбира такий смiх, що аж кольки пiд грудьми спирають.
- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки.- Ха-ха-ха! Чи бачив хто кумеднiшу фiгуру? Оце "фiл" так "фiл", чистої, мовляв, води!.. Ха-ха-ха!..
Бiла борода Хо труситься вiд реготу, аж холодний вiтер iде вiд неї, а наш патрiот тiпається, мов у пропасницi, уявляючи буйною фантазiєю всi наслiдки своєї необачної обiцянки. Тут i компрометацiя, i втрата посади, i допитiї, i таке страхiття, що й малим дiтям не сниться.
- Не поїду! - рiшає вiн врештi.- Не поїду!
- Баринi - ускакує служебка.- Там принесено з крамницi такий вiнок з срiбла, що аж сяє на сонцi...
- Дурна! - гримає на неї роздратований Макар Iванович i сiдає за стiл.
- Що його зробить? - мiркує вiн.- Напишу хiба, що несподiвано заслаб i через те не можу їхати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю, посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя...
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) виливає на паперi жаль, що несподiвана слабiсть змушує його зректись великого обов'язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй невтiшний смуток над свiжою могилою вкраїнського письменника, i через те вiдсилає вiнок у надiї, що вiн дiстанеться не в гiршi руки...
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб... вiд страху.

V

Хо вступає в здоровезну кам'яницю, лiзе, покректуючи, по ступанцi високо, аж "пiд небо", i втискається в маленьку кiмнату, в найтемнiший закуток. В кiмнатi - як в улику: гучний гомiн молодих голосiв бринить усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в гурточок молодiж, щоб, нiм розiйтись рiзними шляхами, востаннє, може, подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергiї, вiри, злучених з собою теплими, сливе братерськими вiдносинами. I не дивно: всi вони грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище те - любов до своєї країни, до свого народу; свiтло - то iдея, що дала змiст життю, то свiдомiсть своїх обов'язкiв, тепло - вiра в перевагу добра над злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою...
- Братики мої! - здiймає рiч один.- Розходимось ми рiзними шляхами, розлучаємось, навiки злученi одною iдеєю... iдеєю нацiйно-культурного

читати