Завантажити

чує в грудях хоре, розбите серце, а за плечима смерть...
Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши дiла... Брр!
- Ех, залишити б краще всi сi мрiї,- спокушає Хо,- та взяти вiд життя все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощiв, бо, як кажуть: "Не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропадає - заплющити очi, затулити вуха, як робить бiльшiсть,- i моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздорiжжi й не знати, кудою йти!.. Що робити, що чинити?.. Боже!.. Ярина з розпукою заламує руки i впадає в тяжку задуму.
Враз її будять дзвiнкi голоси. То дiвчата-робiтницi йдуть садком на полуднє.
- Чули, дiвчата, наша панна вiддається. Там такий гарний панич сватає, хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i грає... Я бачила, як приїздив, осе вже буде день зо три...
- Але вiддається? Забожись, Одарко!
- Присягай богу! А вона, чуєте, не хоче. за нього...
- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки знаєш? Може, той панич до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле.
- Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що робити не годен?
- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме - такого, що як говорить, то й носом грає, не тiльки очима.
- Атож! Е, не журiться, дiвчата, кожна з вас дiждеться! Буде пробийголова, а мастиголови не буде, нi!
- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!.. Серед реготу та жартiв проминула весела громадка дiвчат альтанку, де сидiла Ярина, сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк.
Її сватають. Так. Перед нею вiдкривається особисте щастя, родиннi втiхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але їй подобається чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться перед нею. Але вона стоїть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шукає виходу... Вихiд єсть... Одно слово - i доля її з'єднається навiки з долею другої iстоти, що кохає Ярину без пам'ятi... Вийти замiж? Хто се сказав?
Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути - вона йде за своєю iдеєю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець, здiймаючи бриля, питав приємним баритоном:
- Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi?
Ярина жахається, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином.
То вiн приходить по останнє слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як вiн трима вже її за руку й тихо промовляє тремтячим голосом:
- Панi! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово, що виробить серце ваше в одповiдь на мої почуття й замiри. Я ще й досi в непевностi тремчу за долю свою... i ще раз важуся благати вас, панно Ярино, - не вiднiмайте вiд мене руки вашої, хай вона буде завдатком нашого будучого щастя...
Ярина сидить блiда, непорушна, з слiдами переляку та боротьби на обличчi, але не вiдiймає руки вiд щасливого хлопця.
Хо не має тут бiльш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи, чвалає старий далi, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим тiлом.

IV

Марко Iванович Лiтко встав, мабуть, з лiжка лiвою ногою, бо так йому сьогоднi не по собi щось, усе його дратує, усе турбує. Уночi, правда, змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при трусi тому знайдено кiлька примiрникiв тоненького збiрника творiв українського поета-самовродка Рябоклячки, збiрника, пущеного nota bene цензурою, але виданого його коштом - i то в великiй таємницi, треба додати. Непроханi гостi грiзно випитували Макара Iвановича, звiдки взяв вiн такi страшнi брошури та яку цiль має тримати їх, а Макар Iванович, наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив їх тiльки задля їх дешевини, маючи потребу в паперi для обгортання снiдання своїм дiтям-школярам, що вiн не знає, про що пишеться в книжках тих, бо не вмiє навiть читати повкраїнському, та що взагалi нiчого спiльного з так званими "малоросами" не має й не хоче мати... Йому, однак, не понято вiри, потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештi, почав пручатися... i прокинувся. Прокинувся i сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, змордує, нагодує дрижаками... Тут i так тремтиш весь день, спокою не знаєш, а тут ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнiй у "молодих" українцiв... От як не хотiлось йому йти туди, а треба було... Прохано старших; якось нiяково не пiти. Ну ж i наслухався вiн там! Се... се просто божевiльнi люди, тi "молодi". Се - кандидати на, шибеницю на кращий кiнець! Давай їм зараз усе: i свiдому вкраїнську iнтелiгенцiю, i народну освiту з добробутом, i рiдну культуру, i героїв, i патрiотiв, i грушки на вербi, i зiрку з неба!.. Нi, вiн не мiг далi слухати, не мiг пробувати далi в товариствi шалених, що самохiть iдуть пiд нiж... Вiн просто втiк iз вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не помiтив його навiть близько хати, де було зiбрання.
Адже й вiн українець, i вiн патрiот... Се

читати