Завантажити

пора на роботу... на роботу! Хе-хе! Ну, уставай, дiду, пора!..
Хо ще раз глянув на мовчазну природу, звiвся, обгорнувся, як туманом, сивою бородою й подавсь стежкою з лiсу на шлях.
А лiс ще якусь хвилинку стояв нерухомий, мов мертвий. Далi - дерева затремтiли, стрепенулись, розгорнули листочки... Промiнь стрибнув на полянку просто до звинених квiток, пташки заспiвали, комашня заметушилася, лiс загомонiв, природа знов вiджила...

II

Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокiв шести, сидить долi бiля шафи й уважно будує з цурпалочкiв хату. Меншу, по другiй веснi дiвчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дiтям кашу. За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розливає м'яке свiтло по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились. Ой, тi дiти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тiльки, як муркає на канапi кiт та нянька стиха приспiвує: "Соро-ка, во-ро-на дiт-кам кашу ва-ри-ла! На порозi студи-ла!.." Дитина з щасливою усмiшкою розгортає дрiбненькi пальчики пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала кашi, а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докучає дитинi, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.
- Киця!
Але "киця" добре пам'ятає болючi пестощi маленької деспотки й дипломатичне клiпає очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кiт скулить очi, жалiбно нявчить... далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, виривається й тiка пiд комоду, лишивши на руцi мучительки червоний слiд гострих пазурiв. Зчиняється вереск...
- Що там таке. Марино? - кидає роботу мати.
- Та то проклятий кiт дряпнув дитину...
- У тебе все щось станеться... Забав її зараз, чусш, як зайшлася... Починається гуцукання: "Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить... гоп-гоп! гу-цю-цю!"
Але надаремно. Дитина аж заходиться.
- Ну, цить же, цить! бо як пе будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi Хо...- сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна.- О, бач, стоїть дiд Хо з торбою на плечах... Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу... На тобi її, дiду Хо, на!..
Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза вiкном, i затиха... В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах... Так, тi очi бачать у таємничiй пiтьмi постраха дiтей - Хо, страшного, бородатого дiда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна... Дитина насилу вiдриває очi вiд вiкна й ховає голову в няньки на грудях.
I знов тихо в хатi.
- Мамо! - збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю.- Мамо! А де тепер сонце?
- Сонце?.. Сонце тепер спить.
- А де ж його хата? . - Отам за горою, де воно сiдає...
- Там, де живе лiсник Панас?
- Еге... Але тобi спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається їй на колiна.
- Мамо! А чи сонце має дiти?
- Має.
- А де ж вони?
- Де? а на небi... отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi...
- А чом же вони тепер не сплять?
- Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.
- Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем.
- Не можна, Петрик слабий...
- А я йому занесу яблуко...
- Не можна,сказала.
- Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..
- Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає... Цить менi зараз!.. Не пiдеш.
- Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
- Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..
Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.
- Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди... а вiзьмiть-но собi неслухняного панича!.. "Зараз!" - вiдповiдає вона собi за Хо пiдробленим басом i вiдходить вiд вiкна.
Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив те "зараз" таким невдатним басом, однатс йому стає страшно. Вiн вiдходить до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина бавитись папiрцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо. Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у трусика... А нiс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки... а може, ще довший... Борода бiла та довга аж до п'ят... руки... Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки, що стоять у стодолi - такi руки в Хо... конче такi... Йому стає ще страшнiше, вiн боїться поворухнутись, боїться зустрiтись очима з таємничою пiтьмою, хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i тягне, так наче шепче щось: "А подивись, а подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в вiкно, зводить очi... i весь холонем Там, на чорному тлi шибок, щось бiлiє... то Хо... Божевiльний жах охоплює дитину, поширшує зiницi, витяга обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло... - Дiти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!..- розтинається голос

читати