Завантажити

словом у вашої милості - чого се ви так розпинались за ту королеву Мудасі-му, чи як там її Хіба вам не однаково, чи гуляла вона з Лисопетом, чи ні Ви їм не суддя, і щоб ви були тоді змовчали, той навіжений провадив би своє оповідання і нам би не довелося скуштувати ні каміння того, ні носаків, ні потилишників. [144]
- Далебі, Санчо,- промовив Дон Кіхот,- коли б ти знав, як се знаю я, яка поштива і обичайна була та королева Мадасіма, то ти, безперечно, сказав би, що я повівся аж надто стримано інший, будучи мною, тут же на місці врізав би язика, з якого зірвались такі блюзнірські слова, бо хто скаже чи навіть подумає, ніби королева пристає собі з лікарем, то вже велике блюзнірство. Насправді ось як було діло того доктора Елісабата, про якого згадував божевільний, чоловіка мудрого і доброго дорадця, королева тримала при собі за лікаря й напутника, а щоб вона була йому коханкою,- то вже дурниця, за яку не слід по головці гладити. Ще ж і на те зваж, що Карденіо сказав це, як на нього вже шал напав він сам не знав, що говорить, от собі блудив словами.
- І я ж кажу,- впав у річ Санчо,- не треба на те уваги звертати, що божевільний блягузкає. Щастя ваше, пане, що та каменюка не в голову вам улучила, а в груди, а то мали б собі цяцю, і все через ту королеву, що ви заступились, бий її сила Божа! А тому Карденію нічого б і не було, сказано - несамовитий.
- Усякий мандрований рицар,- почав Дон Кіхот,- повинен завжди ставати на оборону честі будь-якої жінки, незалежно від того, чи зневажник при своєму розумі, чи ні, тим паче, коли йдеться про таку чеснородну і доброзвичайну даму, якою була королева Мадасіма, котру я високо шаную за її відмінні прикмети. Вона-бо не тільки вродою пишною сіяла, а й розумом своїм славилась та ще незліченними злигоднями, яких їй довелось зазнати; саме завдяки радам і допомозі доктора Елісабата вона могла ті труднощі долати і ті нещастя мужньо й терпли-во зносити, що й дало привід нетямущій і зловільній черні говорити й думати на неї, ніби вона була йому коханкою. Брешуть вони всі, і ще раз кажу - брешуть, хоч би їх було дві сотні й більше; всякий бреше, хто таке говорить і думає.
- Та я ж, пане, такого не говорю й не думаю,- виправдувався Санчо,- хіба ж я що Чиє мелеться, той і біжи з ковшем. Як вони собі, може, й бахурували, то Бог їм суддя. Я не тутешній, я нічого не знаю. Хто там що робить, мені без інтересу, а ще кажуть - хто дуже крутить, той сам іскрутиться. А я собі яко наг, яко благ, родився без сорочки, помру без штанів, мене воно не студить і не гріє. У сусіда, славлять, повна бод-ня сала, а в нього й бодні нема. Та рот, кажуть, не город - не загородиш. Люди -Божі собаки на кого хочуть, на того й брешуть.
- Боже ти мій Господи! - вигукнув Дон Кіхот.- Що се ти, Санчо, мелеш, що се ти плещеш Оті всі приказки, що ти нанизуєш, мов те намисто, зовсім до нашої справи не тичуться. На Бога, Санчо, мовчи вже краще і гляди свого осла та не сунь носа, куди не слід. Зрозумій нарешті і затям собі раз назавжди все, що я робив, роблю й будь-коли робитиму - все те цілком розумне й повністю відповідає регулам рицарським, які я знаю краще за будь-якого іншого рицаря в світі.
- А се, пане, хіба по-рицарському,- спитав Санчо,- валасатися отут у горах по безпуттю та бездоріжжю, шукаючи того божевільця Ану ж як ми його знайдемо, а йому заманеться скінчити, що почав - не повість свою доказати, а доламати вашій милості голову, а мені ребра, що тоді [145]
- Кажу ж тобі, Санчо, помовч,- зацитькував його Дон Кіхот.- Щоб ти знав, у ці хащі мене пориває не лише охота віднайти того шаленця, а й бажання звершити в них подвиг, що вкриє моє ім'я нев'яду-щою славою і розголосить його по всьому широкому світі. Сей подвиг буде вінцем і вершиною всього, чого тільки може досягти найславетні-ший і найдосконаліший мандрований рицар.
- А він дуже небезпечний, цей подвиг - спитав Санчо Панса.
- Та ні, не дуже,- відповів Рицар Сумного Образу,- а втім, усяко може бути, як уже нам кість випаде - куць виграв, куць програв. Все буде залежати од твоєї старанності.
- Од моєї, кажете, старанності - перепитав Санчо.
- Авжеж,- відповів Дон Кіхот.- Якщо ти повернешся скоро звідти, куди я гадаю тебе послати, то скоро скінчаться мої злигодні і скоро почнеться пора моєї слави. Щоб же ти не довго пробував у невіданні і непевності щодо моїх замірів і задумів, чиню тобі відомо, друже, що преславний Амадіс Гальський був одним із найкращих мандрованих рицарів. Що це я кажу - одним із найкращих Ні, він був перший, єдиний і неповторний між усіма, що за його часу жили на світі. Чого вартий той хвалько дон Бельяніс, чого варті всі ті, що казали, ніби вони в чомусь дорівняли Амадісові То все брехня і бридня, щоб я так жив! Скажу тобі ще ось яку річ коли якийсь маляр прагне прославитись у своїм мистецтві, то бере собі за взірець твори найвиборніших митців, яких він тільки знає; це саме правило дійсне і для всіх інших благородних занять та професій, що суть оздобою людської громади. Той, наприклад, хто хоче зажити слави мудрого й

читати