Завантажити

Санчо заніс сакви свої в кімнату, ключ од якої дав йому господар, а потім одвів Ро-синанта з Сірим до стайні, підсипав їм оброку і пішов чекати дальших наказів од Дон Кіхота, що сидів уже на кам'яній лаві; слава Богу, думав, що пан цього разу не взяв заїзду за замок. Настав час вечері, і вони пішли до своєї кімнати. Санчо спитав у господаря, що в нього є на вечерю, а той одповів, що є все до любої вподоби, нехай замовляє, що-хотя чи то птахи небеснії, чи дробина земная, чи риба морськая - всього в сій корчмі здобіль.
- Стільки нам не треба,- сказав Санчо.- Досить буде з нас двох смажених півнят, бо мій пан дуже делікатні і їдять мало, та і з мене же-ретій не який.
Корчмар одказав, що курчат нема - шуліки розхапали.
- Ну, тоді, пане господарю, веліть нам засмажити курку, щоб тільки мняка була,- попросив Санчо.
- Курку, кажете - перепитав корчмар.- Гай-гай, я оце тільки вчора оддав у город на продаж аж п'ятдесятеро курей, от їй же Богу; а крім курей, проси вашець що завгодно.
- Тоді, може, знайдеться телятинка або хоч козятинка - спитав Санчо.
- Зараз нема, була, та вийшла вся,- одказав корчмар.- На тім тижні буде до сталої мами.
- Ото мені лихо то нема, то вийшло! - вигукнув Санчо.- Може ж, ви хоть сала та яєць до сталої мами маєте
- Жартун із вас, дорогий гостю! - мовив корчмар.- Т'адже я сказав, що курей нема, то де ж візьмуться яйця Надумайте собі іншу яку лагоминку і годі вже про те птиче молоко. [605]
- Та кінчаймо вже, будь воно неладне! - розсердився Санчо.- Н« крутіть, пане господарю, а кажіть прямо, що у вас є
Тоді корчмар
- Як сказать вам по щирій правді, маю пару волячих клишок, схожих на пару телячих ніжок, або телячих ніжок, схожих на волячих клишок, гарненько зварених ще й з приправою - з бобом, із цибулькою із сальцем. Оце лежать там і гукають «їжте нас, їжте нас!»
- Я їх беру,- сказав Санчо,- нікому їх не давайте, я добре заплачу, бо нічого смачнішого не знаю, а чи то клишки, чи ніжки, мені байде.
- Не 'ддам їх нікому,- запевнив корчмар,- бо інші мої гості то такі знакомиті люди, що возять із собою власних кухаря і ключника з усім припасом.
- Знакомиті, кажете - перепитав Санчо.- А вже ж нема людей, знакомитіших за мого пана, тільки що закон його діла не велить йому возити з собою того припасу, ані тих пуздерків із пляшками; ми собі розташовуємось десь на лузі та й покріпляємось горішками лісковими чи дереновими ягідьми.
Така була розмова у Санча з корчмарем, і він вирішив на цьому й кінчити, хоч господар хотів іще допитатись, що ж то за діло таке у його пана. От настав уже й час вечері; Дон Кіхот пішов до своєї кімнати, корчмар приніс замовлену потраву і сам присів, щоб повечеряти на дурничку. Аж тут із сусідньої кімнати, відокремленої лише тоненькою перегородкою, Дон Кіхот почув такі слова
- Прошу вас дуже, сеньйоре дон Херонімо, поки нам подадуть вечерю, почитаймо ще один розділ із другої частини «Дон Кіхота з Ламанчі».
Скоро Дон Кіхот зачув своє ім'я, зараз устав на рівні й почав пильно дослухатись до тої розмови. Чоловік, названий доном Херонімом, відповів
- Чого се вашій милості, сеньйоре дон Хуане, захотілось читати отих дурниць Адже той, хто читав першу частину історії Дон Кіхота, не відчує жодного смаку від цієї другої.
- А все ж таки варто прочитати і її,- заперечив дон Хуан,- бо немає такої поганої книги, в якій не знайшлось би чогось і доброго. Мені в сій книжці найбільше те не подобається, що Дон Кіхот відкинувся вже од Дульсінеї Тобоської.
Почувши теє, Дон Кіхот, угніваний і обурений непомалу, підніс голос і сказав
¦- Усякому, хто скаже, що Дон Кіхот з Ламанчі забув чи може забути Дульсінею Тобоську, я доведу мечем проти меча, що він розминувся з правдою, бо незрівнянна Дульсіноя Тобоська не може бути забутою, а Дон Кіхот не здатен до забуття його девіз - вірність, його заповідь - хоронити тую вірність вільно й щиро, без будь-якого насильства над собою.
- Хто се там до нас озивається - почулося з сусідньої кімнати.
- А хто ж, як не сам Дон Кіхот з Ламанчі,- одказував Санчо.- Він справдить те, що сказав, і те, що коли скаже добрий платій закладу не боїться. [606]
Ледве Санчо промовив сі слова, двері одчинились і до кімнати ввійшло двоє, з виду знати, шляхтичів; один із них, оповивши руками рицареві шию, сказав
- Як ваша постать лише потверджує ваше ім'я, так ім'я ваше нестеменно посвідчує вашу подобу безсумнівно ви, пане мій, є справжній Дон Кіхот з Ламанчі, провідна зоря і маяк мандрованого рицарства, всупереч і на зло тому, хто хотів узурпувати ваше ім'я і згладити зі світу ваші подвиги, як то вчинив автор отсієї книги, яку я вам уру-чаю.
Та й подав йому до рук книгу, що мав при собі його товариш. Дон Кіхот узяв її і мовчки почав гортати; за якусь хвилю він повернув книгу і сказав
- Переглянувши сю книжку побіжно, бачу я, що її автор за три речі заслуговує догани. По-перше, то декілька виразів, що я їх вичитав у пролозі; по-друге, він закидає по-арагонськи - часом пропускає артиклі; по-третє,- що найбільше свідчить про його невігластво,- помиляється

читати