Завантажити

зложила...
Прийшла Горпина, перехрестила, поцілувала холодну онучечку і довго стояла над нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої холоднісінькі! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цілує, у голівку цілує. —Яке ж німе! Колись-то квилило тихенько — тепер німе... Так отеє ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слізьми обсипається, наче й горює, й радіє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
— Горілки треба, горілки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же? Що ж? Все треба горілки... Побіжу!
І побігла, і до ночі не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали, зіллячком уквітчали. Уночі Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у голівку цілувала. Коло труночки й звалилась, і заснула, і все: «Добре, добре, їй же богу, добре!» Все те слово промовляла.
А вранці прокинулась, побачила труночку, — іздригнулась, збіліла.
— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її одводжу:
— Насте! Насте!
— Пустіть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досі, до самої смерті її...
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, ніби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку — її не було; а потім, як уже прийшла, — прийшла того вечора твереза і біла-біла, стомлена така прийшла, — нічого в нас не питала... Після сього ще гірш запила.

XIV

Не день же й не два таке життя велося... матінко, два роки! Коли Настя разом покинула пити, нікуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лиці міниться, здригається, труситься, — от начеб вона собі смерті чи... волі ждала! Питаю — мовчить. І так три дні. На третій день увечері промовила слово: «Обманив!»
— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобі таке? Скажи ж мені, моя безталанна!
— Що мені зробити? Я піду до його, піду... Або я його з світа зведу, або сама зійду. Він мене впевнив, що в понеділок волю пришле... Піду, піду, хоть задушу його... Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побігла. Я за нею, сама старій кричу: «Лихо, горе буде!»
А стара тільки головою кивнула, ніби й не ждала іншого.
Біжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти... Я тобі поможу у всьому».
Не слухає, біжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Насті до ночі; нема уночі; не прийшла і вдень. Посилала пані шукати. Шукали ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обідню добу, іде вона і два москалі її проводять.
Кинусь я до них:
— Голуби мої сизі! Що ви з нею робитимете?
— От баба здуріла! Певно, всі ви дурного роду! — каже мені сухенький, жовтенький москалик, розмахуючи бумагою. — От і ся, — на Настю показує, — тут їй воля, тут би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.
— Яка воля? — питаю, не розуміючи.
— А вже ж вільна буде! От яка!.. Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні весела, — от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась: то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось в нас такеньки аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла — та мусила вже.
От як зібрали нас в останній раз та об'явили, що ми всі вільні, у руку бумагу дали, вийшли ми за ворота панські, — як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає так, господи! Та тільки приказує: «Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій красний!»
Зійшлися сусіди, товплються на улиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
— Сестриці! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не бороніть — нехай поплачу! Я двадцять років не плакала!
І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.
Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який усміх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура... А далі як схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла і осмутніла знов тяжко. А Настя стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче:
— Я вже сьогодні випила, — шумить мені в голові...
А далі:
— Люди добрі! — простогнала. — Чи я вільна, чи я тільки п'яна?..

XV

Настина подруга давня, ота Кривошиенківна, прийняла нас до себе в хату. Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до нас та радимось. Тільки Настя — як сіла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте, — кличемо, — іди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день ще гірше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула вона як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На п'ятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.
— Насте, куди се?
— Горілки хочу!.. Піду! Піду!
Мати заплакала, — просить:
— Доню моя, схаменись!
— Пустіть мене, пустіть!
—

читати