Пасажири жахливо штовхалися, вивалюючись із дверей вагону, хоча поспішати їм не було сенсу: це була кінцева зупинка потяга. Гринь про себе зітхнув: він уже відвик від людського суєти та постійних перегонів за найтепліше місце під байдужим сонцем.

І все-таки Гринь хвилювався. Всередині підскакував невидимий хлопчик і гриз власне довге, мов у панянки, волосся від переживання. Воно й не дивно – чоловік не був цілісіньких десять років у рідному місті. І не жалкував за цим. Адже Орися подарувала йому не лише нову домівку, а й зовсім інший погляд на світ, який, власне, врятував його від самого себе тоді, у містичному році зі зміїною вишкіреною головою-двійкою та трьома нулями-віконцями в довгому тулубі з колючим жалом хвоста.

З Орисею він познайомився випадково, на цій же залізничній станції, платформу котрої топче просто зараз. Вона, карпатська гуцулка, в надії влаштувати свою жіночу долю, подалася в протилежний від її малої батьківщини бік країни, на зустріч із чоловіком, з яким тривалий час листувалася. Чоловіка звали гарно і претензійно, як на її  смак, – Вадимом. Він сидів у тюрмі за пограбування, в скоєнні якого так і не зізнався. Вадик, він її прохав називати саме так, стверджував, що злочин йому навісили менти, бо він був у них на поганому рахунку через захоплення вирощуванням і вживанням коноплі. Вадик заперечував те, що курить марихуану, він запевняв, що конопельні волокна йому потрібні лише для пошиву оригінального автентичного одягу і взуття.

Як би там не було насправді зі справжніми уподобаннями дивака-Вадика, проте чомусь саме його лист у рубриці Знайомства всеукраїнської газети для селянства Городниця впав у вічі файній гуцулці. Вона вирішила спробувати полистуватися з в’язнем, бо хто зна в якому чоловічому тілі живе її інша половинка-близнюк, котра не може дочекатися з’єднання з нею. Тим паче, що вік Орисі давно перестав бути дівочим і навкруги не було жодної підходящої партії не лише для шлюбу, а й для елементарного борюкання на свіжоскошеній конюшині.

Але зустріч уживу з Вадиком збила жінку з пантелику. Він зовсім був не схожим ні на її уявного ліричного героя з листів, ні на власне зображення на  фотокартці, яку надіслав Орисі.

Це був ростом із саму жінку, яка не носила високих підборів, худий чоловік із хитрими бігаючими очима, який курив червону Приму без фільтру і надсадно кашляв. Вадик виглядав охайно, був побритим і причесаним, проте від нього відгонило такою тугою і безтямністю, що навіть Орися не змогла б йому допомогти.

Жінка не наважилася до нього підійти, коли він вийшов за ворота тюрми. Вона обминула Вадика випадковою перехожою і подалася до найближчої зупинки громадського транспорту, картаючи себе за боягузтво, бездумний романтизм і обливаючись слізьми від почуття жалощів до цього нікому не потрібного любителя конопляних волокон, схожого на дитбудинків ця, викинутого із тимчасового прихистку. А на жалощах, як відомо, жіночого щастя не побудуєш.

А ось Гринь жалощів у неї не викликав. Він тоді стояв на залізничній платформі і міркував, що йому робити далі: податися до друга в Івано-Франківськ і спробувати з його допомогою надрукувати свій свіжий роман чи ганебно Анною Кареніною кинутися під колеса потяга – не через невдале кохання до чоловіка, в його випадку - жінки, а через неспроможність підкорити її величність українську літературу.

Орися придбала квиток і спокійно стояла на пероні – вона абсолютно заспокоїлася з приводу невдачі з Вадиком і умиротворено гризла біляш з м’ясом. Ніщо так не піднімає настрій жінці після невдачі на фронті любовної втіхи, як елементарне жування. Жінка глипнула на свій годинник, мимоволі втішилася думкою, що колишній в’язень ніколи в неї його не відбере та не віднесе до ломбарду і її погляд упав на Гриня. Літератор теж зиркнув на неї – в цю мить він остаточно вирішив, що зустріч з Кареніною ще зачекає.

Гринь вирішив першим до неї заговорити, не дарма ж його вважали чарівливим усі незаміжні леді, які мали честь бути з ним знайомими.

-         Вибачте, ви чекаєте потяг до Івано-Франківська? – запитав Гринь і осяйно посміхнувся своїми білими, які ніколи не знали цигаркового смороду, зубами.

-         Так, - одразу дала згоду Орися і викинула недоїдений біляш приблудному псу, - Так!

До свого друга Гринь не заїхав погостювати і разом з Орисею подався до її гірського села, що нагадувало більше хутір. Цей населений пункт в долині між трьома горами, порослими смереками, зупинився в своєму розвитку ще в 19 столітті і не мав жодних переваг цивілізації. Тутешні гуцули опалювали домівки дровами, підсвічували собі гасовими лампами і щоб надіслати лист, купити мила та солі, долали п’ять верст до найближчого села з електрикою.

І що дивно – ці селяни почувалися найздоровішими, найрадіснішими і наймудрішими з усіх горян! І воно так і було насправді. Гринь швидко потоваришував з усіма місцевими, з ким треба – випив могорич, а з ким ні – попросту ручкався. На третій день по приїзді його з Орисею обвінчав тутешній священик, який самостійно опікувався маленькою стародавньою дерев’яною церковицею.

Гринь поруч із коханою забув про все на світі: про недоглянуті могили своїх батьків, невтішних друзів, які довго чекали від нього вісточки, власні амбітні мрії стати сучасним класиком. Кожен його день бринів духмяним гірським повітрям, був безкінечним і наповненим натхненим спогляданням навколишньої краси. Гринь доїв вівці і піклувався про отару, вчився різьбити по дереву і копати криниці, співав гуцульських пісень і ліпив із бринзи солоних коників.

Зрештою накопичений досвід вирвався з-під його пальців і він почав нестримно писати. З-під його пера виривалися цикли зелених, мов шурхіт смерек, віршів, загадкові містичні оповідання, як істоти, що заселяли ліси трьох гір та романи – любовні, присвячені Орисі, та історичні, про її малу горду батьківщину.

Нарешті Гринь вирішив, що пора відвідати рідну землю. Орися не стала йому на перешкоді, але й не погодилася їхати з ним. Жінка поки що приховувала не тільки від чоловіка, а й від усіх-усіх завидних писків, що нарешті незабаром десять років шлюбного життя увінчаються найліпшою нагородою з-поміж усіх можливих, що ледь-ледь стріпувалася в неї під набухлими грудьми.

Тож викупаний в семи водах Гринь у пошитих дружиною теплих пальті та мештах, з торбиною, напханою рукописами, бринзою і оберегами, на повні груди вдихав брудне, запорошене різними відходами життєдіяльності городян повітря рідного міста. Він дивився навколо себе широко відчиненими очима, заскленими чисто вимитими шибками.

Спочатку Гринь вирішив зайти до свого близького друзяки, Вовчика Вакуленка, талановитого прозаїка та газетяра. Востаннє, коли вони бачилися, Вовчик очолював правдолюбну газету, редакція якої розташовувалася в маленькому дворику в самому серці міста. Йому Гринь хотів показати свій доробок, тому що Вакуленко ще тоді зарекомендував себе кмітливим критиком. Все-таки меркантильна мрія стати сучасним класиком не вмерла в душі Гриня, просто приховала свої ріжки на певний час.

Звичайно, місто за десять років змінилося – обновило фасади, відкрило двері до закличних магазинів, забігайлівок та супермаркетів, прикрасилося, ніби престаріла кокотка. А ось кепські латані-перелатані дороги із ремонтними ямами, здихоти-тролейбуси та буденне людське хамство – це залишилося незмінним.

Гринь без проблем знайшов знайомий дворик будівлі, в якому колись розміщувалася редакція газети, – він вкрився ковдрою з плитки, вже трохи попсованою крововиливами примхливого водогону, і це були всі нововведення в ньому. Зіпсовані роками стіни триповерхового древнього будинку, означеного талантом давно забутого архітектора, його облуплена серцевина із запахом цвілі і котячої сечі на східцях лупили Гриня по душевним ниркам. І разом з тим сам факт, що цей двір і будинок не піддалися реінкарнації, неабияк розчулив Гриня.

Стримуючи крила, що натхненно розкривалися під подихом ностальгії, чоловік вискоком забіг на другий поверх, де Вовчик Вакуленко повною мірою втілював свої задуми. На дверях ніколи не висіла табличка, що тут розташована редакція, тому Гринь не здивувався і сміливо постукав у двері, на яких лущилася фарба десятирічної давності.

-         Заходьте, відчинено, - почувся молодий байдужий голос.

Гринь відчинив двері і загулькнув до приміщення – воно було порожнім, на підлозі валялися якісь списані папери і старі пожовклі газети. За столом одиноко працював за комп’ютером хлопець із втомленим зморшкуватим обличчям.

-         Добридень! Це редакція? – запитав оторопіло Гринь і взявся вивчати тоненьку платівку монітора комп’ютера – подібну модель він іще ніколи не бачив.

-         Здоров. Ні, це офіс агенції Конус. Точніше – колишній офіс, бо ми вже, можна сказати, переїхали звідси. А що ви хотіли? – поцікавився хлопець і навіть не підвівся зі стільця, продовжуючи щось клацати яскраво підсвітленою мишкою.

-         Я шукаю Вовчика Вакуленка, - мовив Гринь, - Можливо, ви знаєте такого?

-         Вакуленко? – перепитав хлопець і пошкріб макітру, що потроху лисіла, - Володимир Онуфрійович Вакуленко?

-         Ага, саме Онуфрійович, - підтвердив Гринь, згадуючи як по батькові його друга.

-         Так це, - нарешті підвівся хлопчина і примружився до чоловіка короткозорими блимала ми, - Володимир Вакуленко зараз, певно, на роботі.

-         А де ж він працює? – уточнив Гринь.

-         Відомо де, - переступив з ноги на ногу хлопчина, - в білому домі.

Білим домом у місті називали високу і неохватну, як сита молодиця, будівлю міської ради, де тимчасово прописувалися божки їхнього місцевого мікросвіту.

-         Дякую, - посміхнувся чоловік і взявся виходити з кімнати.

-         Постривайте! – кинувся йому навперейми хлопчина, - А ким ви доводитеся Володимиру Вакуленку?

-         Другом, - дещо збентежено відповів Гринь.

-         Не хочу здатися нав’язливим, - мовив хлопець і протягнув правицю, - мене звуть Микита. Микита Гребінчик.

-         Дуже приємно, - потиснув його руку Гринь.

-         Може присядете? – поцікавився запопадливо Микита.

-         Ні, поспішаю, - відмовився чоловік, йому й справді не терпілося покинути цю незрозуміло яку агенцію.

-         Прошу вас, замовте перед Володимиром Онуфрійовичем за мене слівце! – мало не кинувся на коліна Микита.

-         За що саме? – вирячив очі Гринь.

-         Я створив єдину в місті незалежну агенцію соціальних досліджень, - взявся пояснювати Микита, - ми знайшли дуже зручну площу для нашого офісу, ось тут, - хлопчина тупнув клишоногим ведмежам по підлозі, - самі розумієте: центр міста!

Гринь кілька разів кивнув головою у знак повного розуміння. Це надихнуло молодого соціолога продовжити розповідь:

-         Але Володимир Онуфрійович наказав із наступного місяця підвищити вартість оренди одного квадратного метра площі в центрі в п’ятдесят разів! Це нечувано! Кажуть, на це його наштовхнула потреба спекатися моєї агенції, бо незалежні соціальні дослідження невигідно висвітлюють діяльність Вакуленка... Тепер ми орендуватимемо офіс на околиці міста, де періодично зникає світло. Подейкують, що підвищення плати за площу скоро дійде і туди. А я ж мріяв про свою агенцію зі старших класів у школі!!! Благаю, якщо ви друг Володимира Онуфрійовича, вплиньте на нього, поясніть, що не слід стримувати такі демократичні організації, як Конус! Нагадайте йому, що і він колись намагався відстоювати принципи гласності і свободи слова в нашому місті!

-         Я постараюся, - вражено пообіцяв Гринь, - Але… Яким чином Вовчик впливає на розцінки оренди?

-         Як? – емоційно вигукнув Микита, - Зрозуміло, як! Він же – мер!

-         Мер? – чоловік відчув, як його ноги стали ватними, - Не-й-мо-ві-рно!!!

І Гринь був правий. Вовчик Вакуленко, який десять років тому відчайдушно боровся друкованим словом проти куленепробивної бюрократичної машини, підступної улесливої корупції та червоного непоборного авторитаризму тодішнього зевса, і потерпав від переслідувань незадоволеного носорога влади, нині посів найголовнішу посаду в місті і сам перетворився на бездушного бевзя!

-         Я допоможу вам, чим зможу, - твердо пообіцяв Гринь.

-         Буду вашим боржником! – запевнив хлопець і зморшки на його лиці розгладилися на якусь хвилину.

Гринь співчутливо на нього глянув, порився в торбі, дістав коника з бринзи і всунув його в липкі від праведного перезбудження долоні Микити. Той схопився за коника, мов за рятівний надувний матрац.

-         До побачення, - попрощався чоловік і покинув хлопця знову на одинці з німим теплим комп’ютером, який загрозливо гув.

Надворі Гринь перевів дух: новина про Вовчика не сходила з його думок. Він вирішив, перш ніж іти до мера, зайти до тутешнього гастроному і випити філіжанку кави. Але на місці гастроному впевнено почувався супермаркет. Гринь покрутився біля його пластикових дверей і його погляд прикувала маленька забігайлівка, яка вигадливо називалася Кава-какава.

У Каві-какаві було ошатно і затишно – вочевидь, забігайлівка відчинилися зовсім недавно і її ще не зачовгали брудним взуттям і гострими ліктями відвідувачі. Продавчиня була симпатичною жіночкою, кава – гарячою і смачною, а на столиках лежала безкоштовна свіжа преса.

-         Цікавенько, що ж нового в місті відбувається, - сказав чоловік і схопив найближчу до себе газету.

Її назва Гриню нічого не сказала, за його пам’яті цього вістря мас-медіа не існувало. Чоловік, посьорбуючи чорний солодкий напій, перегорнув кілька сторінок: аварія на магістральному шосе, забастовка комунальників, новий вірус грипу… Раптом темною комахою йому в око потрапило… власне ім’я та прізвище: Гринь Гайдамака.

-         Овва, - здивувався чоловік і взявся читати.

Фестиваль пам’яті Гриня Гайдамаки згуртовує країну – кричав заголовок.

-         Чудасія, ніколи не чув про такого мого тезку, - зовсім забув про каву Гринь і побіг газетними рядками далі.

У замітці розповідалося, що місцевий педагогічний університет організував літературний фестиваль, який став популярний в різних куточках України. Щоб узяти участь у ньому, з’їжджалися молоді, нікому не відомі та досвідчені популярні поети, письменники з рідних просторів і близького зарубіжжя.

Насамкінець у замітці зазначалося: Своїм успіхом фестиваль завдячує митцю, на честь якого його й створено – Гриню Гайдамаці. Цей оригінальний  самобутній літератор, автор книжок Єгипетські маслозаводи, Алкохоку та Торнадо по виклику, які побачили світ лише після його трагічної загибелі, і після смерті продовжує надихати шанувальників незримим генієм свого непересічного таланту.

-         Так це були мої рукописи – Алкохоку, Торнадо… Я ж їх залишив у батьківському будинку! – мало не крикнув на всю кав’ярню Гринь.

Нарешті до нього дійшло – немає ніякого тезки. Це він і є – той геній, пам’яті якого педуніверситет створив фестиваль… Але як сталося, що всі подумали, нібито він загинув? Ну гаразд, відлучився з міста на якихось десять років. Можна було б написати – пропав безвісти. Але щоб загинув? Чортівня якась.

Гринь поклав газету на місце, втер губи тильною частиною долоні, як це звик робити у гірському селі, повісив на плече торбу і молодцюватою ходою пішов до білого дому: побачимо, що мер на його появу скаже…

Проте дістатися до вершечку Олімпу виявилося не так і просто. В дверях будинку міської ради стирчали залізяки, як у метро – засунеш карточку, пропустять, а ні – дадуть по яй… ногам.

-         Гей! Є хто? – загукав у прочинені двері Гринь, - Чому я не можу ввійти?

-         Що вам треба? – з-під землі виріс дебелий, з приплюснутим носом боксера охоронець.

-         Мені до мера, - сказав Гринь і про всяк випадок вирішив привітатися: - Доброго дня вам!

Охоронець не відповів, поворушив вухами і вп’явся важким поглядом у торбу Гриня.

-         Ви з Володимиром Онуфрійовичем домовлялися зустріч? – за хвильку запитав боксер.

-         Ні, - щиросердно зізнався чоловік, - не домовлявся. Але я його близький друг. Будь ласка, повідомте його, що Гринь Гайдамака хоче з ним побачитися. Він дуже зрадіє!

-         Зачекайте, - буркнув охоронець і зник.

Гринь чекав. Повз нього проскакували чоловіки в дорогих костюмах і в дешевеньких та цокали підборами манірні дамочки із щедро наквецяними червоною шмінкою губами.

Нарешті боксер повернувся. Його пика була розгніваною.

-         Іди геть звідси, приблудо! – гаркнув він, - Як ти посмів так жартувати? Гринь Гайдамака помер десять років тому, а ти смієшся над його світлою пам’яттю і тим, що Володимир Вакуленко був його близьким другом. Пішов до біса! Бо зараз ще міліцію викличу!

-         Вибачте, - ображено проскімлив чоловік.

Дійсно, на що він надіявся? Що мер міста захоче побачитися із давно померлим та навіть увіковіченим другом? Гринь зіщулився і побитою собакою подибав подалі від білого дому, в напрямку батьківської оселі.

Садиба, в якій він виріс, знаходилася за центральним парком імені невинно убієних героїв-парашутистів. Щоб дістатися неї, потрібно було перейти через аварійний пішохідний міст позаду парку і спуститися вниз, до берега річки Чайки. Біля самої води височіла одноповерхова цегляна хата батьків під старим зашурганим шиферним дахом.

Парк за десять років теж змінився. Хоч чистішим він не став, проте добре обріс різними хтивими піцеріями та будками з гарячими собачками. Пішохідний міст так само скреготів канатами і погрожував розломитися навпіл кожної хвилини, а закохані парочки продовжували бездумно прогулюватися ним і цілуватися, як востаннє. Хоча чому як – кожен цьомчик на цьому мості справді міг стати останнім у житті молодих і не дуже ромео і джульєт.

Гринь про всяк випадок тричі перехрестився і швидко перейшов мостом на той бік. Крізь хащаки, якими заросла протилежна від парку сторона, дістався до батьківського дому.

Там була пустка – вікна забиті навхрест сирими дошками, двері запечатані. На подвір’ї стирчала палиця з табличкою: Незабаром свої двері відчинить для відвідувачів хата-музей Гриня Гайдамаки.

Під написом був малюнок майбутнього музею у вигляді відреставрованої і вилизаної батьківської хати.

Чоловік зніяковіло обвів оселю сумними очима і підняв голову до неба: звідти моросив усе дужче і дужче холодний осінній дощ. Від сирості не рятували ні пальто, ні мешти, які дбайливо пошила Орися.

-         Чого ви тут стовбичите, га? До когось прийшли? Чи обікрасти хату хочете? Там уже нічого немає – все повиносили і без вас! – почувся збоку старечий голос.

Гринь стрепенувся: то це ж була його сусідка баба Степанида! Вона зовсім не змінилася, була такою ж згорбленою, підозрілою до всіх незнайомців каргою з відмінним протезами у роті, бо її молодший внук був успішним стоматологом.

-         Добрий вечір, - радо зустрів бабу Степаниду Гринь і заусміхався їй назустріч.

-         Добрий, якщо не брешеш, - у своєму стилі відповіла баба і міцніше стисла в кулаці свій ціпок з важким металевим наконечником, - Ти хто такий? Чого швендяєш тут?

-         Я друг Гриня Гайдамаки, не бачив його десять років. Я в цьому місті проїздом, думав, зайду до нього в гості, переночую…

Чоловік вирішив не відкриватися перед Степанидою, хто він насправді. Ще, гляди, поцілить ціпком йому по спині і теж обізве самозванцем.

-         Нема твого Гриня, - клацнула зубами карга, - Уже десять років, як нема…

-         Як же він загинув? – запитав чоловік.

-         А я не казала тобі, що він загинув, - підозріло засвердлила його очима-бормашинами Степанида.

-         Ти диви… вгадав! Бідний Гринь! Що ж з ним сталося? – ще раз поцікавився чоловік, дуже вже хотілося дізнатися, як він склеїв ласти.

-         Розбили йому голову, - пом´якшали зморшки біля міцно стиснутих губ жінки, - Знайшли Гриня в парку, біля бесідки молодят. Його тіло розпізнали друзі, і то заледве, бо ж від лиця було лише криваве місиво.

-         За що його так? – отетерів Гринь.

-         Я думаю, щоб не патякав зайвого. Якщо ти його старий приятель, як говориш, то, певно, знаєш, який Гринь був язикатий. Про все, що йому не подобалося, писав замітки і друкував у газетах. Ось і отримав по макітрі від кого треба, - Степанида жадібно облизалася, мовби скуштувала делікатесу.

-         Шкода його, - опустив очі Гринь.

-         Еге ж, шкода, - погодилася жінка і рушила, - До побачення!

-         До побачення, - сказав чоловік.

 Дощ дущяв. Він обріс м´язами і полив, як із дірявої баді. Гринь підскочив до розлогого дуба, який ще вперто відмовлявся струшувати зі своєї крони пишнолапе жовте листя. Його покійний батько розповідав, що посадив цього дуба, коли Гринь народився. Відтоді дерево виросло в могутнього широкоплечого велета і справно щоосені родило жолуді, які падали в землю і проростали маленькими піддубчиками. Он їх скільки під ногами – цих деревцят! Лише в Гриня немає нащадків – ні сина, ні доньки…

-         Чого мокнеш? Немає куди податися? Гаразд, іди до хати, переночуєш у мене! – Степанида висунула обрамлене чорною в квітках хусткою лице із вікна свого дому і гукала до чоловіка.

-         Добре, дякую вам велике, - не зволікаючи погодився Гринь і поскакав між калюжами до хвіртки сусідки.

Вдома у Степаниди було тепло, пахло чимось їстівним і блакитне сяйво розповсюджував широкоекранний плазмовий телевізор. Подарунок від люблячого внука, мабуть.

-         Надіюся, ти не злодій, - сказала Степанида, простеживши погляд чоловіка, - Я хоч стара, але по макітрі ще можу вдарити якого бовдура.

-         Ні, що ви, - запевнив Гринь, - я… е-е-е… Лікар-ортопед, їздив на медичну конференцію…

-         Ну-ну, - не повірила жодному його слову жінка, - Он там можеш помити руки. Зараз вечерятимемо. Голодний ти, напевно, лікар-ортопед.

Поївши, стара подобрішала і почала розпитувати, чи має чоловік родину, дітей…

Гринь не брехав – розповів про Орисю і їхню бездітну родину. Степанида розуміюче кивала головою і втирала чомусь очі краєчком тернової хустки. Потім з розчуленням вгледілася у чоловікове обличчя і раптом відсахнулася.

-         Свят-свят-свят, - перелякано хрестилася жінка і вперлася спиною у куток, - Згинь, згинь почваро!

-         Що ж вами? – не зрозумів чоловік.

-         Чого явився? За мною? Мені ще рано вмирати! – взяла в руки ціпок Степанида і розмахувала ним, ніби нунчаками.

-         Я – лікар-ортопед, - для чогось пояснив Гринь.

-         Бреши мені більше! Ти – Гринь! А я, дурна, ще пожаліла його і в хату запросила! Пішов геть, чорт проклятий, - і Степанида плюнула йому прямо в писок.

Чоловік підскочив оглашенним, схватив торбу, пальто, так-сяк взувся і вибіг із будинку. На прощання Степанида все ж влупила його по спині ціпком і осипала добірними прокляттями. Гринь встиг далеченько відійти від її дому, а з прочинених дверей продовжували долинати гнівні словечка.

-         Оце так переночував, - бідкався чоловік, - І куди мені тепер іти?

Гринь дозволив своїм ногам нести себе хоч куди-небуть. Незабаром перед ним виріс невеликий презентабельний готель. Він заклично мерехтів жовтими вогнями, його ґанок був охайний та чисто підметений.

-         Сподіваюся, за ніч у цьому готелі з мене не здеруть останню сорочку, - висловив надію чоловік і відчинив важкі дубові двері.

Він почув, як до ґанку під’їхала автівка і мимоволі озирнувся. Задні дверцята розхлябалися і з них вийшов не хто інший, як Вовчик, чи то пак Володимир Онуфрійович Вакуленко власною персоною. Він уже не був тим молодим, закоханим у власний талант газетярем. Вовчик відростив невелике презентабельне пузце, шляхетно посивів, переодягнувся в добротний стильний одяг, а на ногах у нього блищали черевики з натуральної шкури крокодила, якого, очевидно, він власноруч уполював десь у Маямі.

Вовчик допоміг вибратися з автівки своїй дамі, галантно подавши їй руку. Панянка була молодшою за кавалера на років двадцять, в пухнастій шубці і лакованих чобітках. Вона постійно струшувала своїми короткими кучериками. Коли дівчина посміхалася, складалося враження, що в неї в роті по два ряди зубів зверху і внизу.

Мер упевнено вів даму серця прямісінько на Гриня, до готелю.

-         Дозвольте, - сказав Вовчик і спробував відсторонити незнайомця вбік.

-         Вовчику, привіт. Ось і зустрілися, друзяко! – мовив Гринь і поглянув меру просто в його маленькі замаслені очиці.

-         Який я вам Вовчик! – спробував обуритися кавалер і затулив спиною жінку, ніби вона була давно бажаним шматком м’яса для голодуючого.

За мить мер подивився на Гриня ще раз і його обличчя видовжилося і посіріло.

-         Я – не примара, - злякався, що Вовчик втратить свідомість Гринь, - Я живий! Сталася прикра помилка!

-         Що відбувається, Вовочко? – втрутилася панянка і надула темно-червоні гемби.

-         Люба, - повернувся до неї кавалер, - Іди в машину. Скажеш водієві, хай відвезе тебе додому і повернеться знову сюди. Побачимося іншим разом.

-         Але Вовочко! – спробувала капризувати дівчина.

-         Я тобі передзвоню, - стальним тоном проказав мер.

-         Добре, бувай, - все зрозуміла панянка і пішла до автівки.

-         Гриню, в готелі є бар, пішли вип’ємо, - запропонував Вовчик.

-         Ходімо, - пристав на пропозицію Гринь.

У барі Вовчик замовив одразу пляшку горілки. Бармен обслуговував швидко і запопадливо, прекрасно розуміючи, хто перед ним.

-         Як тобі вдалося вижити? – напряму запитав Вовчик.

-         Я й не виживав. Просто поїхав до однієї красивої жінки, одружився з нею і щасливо жив усі ці роки. А це вирішив відвідати свою батьківщину, побачити друга, - пояснив Гринь.

-         А ми ж думали, - згріб долонею своє волосся Вовчик, - Усе прораховували, хто ж це міг тебе замовити! Чому вісточку не подав?

-         Ех, проїхали, - махнув рукою чоловік.

-         Ти правий! Проїхали! Давай краще вип’ємо, - мер розлив чарочками горілку і підняв чарку, - За зустріч!

-         За зустріч!  - повторив Гринь і скривився від рідини, що обпекла нутрощі: давно не вживав.

-         Написав щось нове у відлюдництві? – знаюче закопилився Вовчик.

-         Так! – загорівся Гринь, - Я взяв із собою рукописи, спеціально, щоб ти оцінив! Всі знають, що ти – знавець!

-         Ой-ой, - скромно покрутився Вовчик, - Я, знаєш, особливо літературою вже не переймаюся. Сам розумієш, така посада… Але кілька романів видав, так!

-         Вітаю! – зрадів Гринь. – До слова, ти не знаєш, чиїм коштом побачили мої книжки світ?

-         Відомо чиїм! Зібрали, як то кажуть, по нитці. Це ентузіастам із педуніверситету завдячуй – я їм подарував твої рукописи, для бібліотеки або що, не пропадати ж добротній писанині. А там почитали, показали іншим літературознавцям і визнали: талант! І закрутилося колесо: видали книжки, організували фестиваль твого імені, он у твоїй хаті музей обіцяють облаштувати… Ти тепер - знаменитість! Аж по-доброму завидки беруть!

-         Дякую і тобі, і хорошим людям, - знітився Гринь, - Я нічого про це не знав…

-         Нічого, повертайся додому, купатимешся в славі! – ковтнув другу чарчину спиртного Вовчик і хижо заусміхався.

Гринь помітив, що не лише в кралі мера, а й в нього самого було по два ряди зубів і зверху, і знизу… Чоловік хотів похвалитися про Орисю, але чомусь прикусив собі язика.

-         Я пообіцяв одному хлопцеві, Микиті Гребінчику, що замовлю перед тобою за нього словечко, - згадав про обіцянку Гринь.

-         Знаю такого хлопця, - спохмурнів Вовчик, - занадто багато собі дозволяє…

-         Може, не виживатимеш його з орендованої площі? – занадто голосно, як йому здалося, запитав чоловік.

-         Що? – кинув блискавки Вовчик, - Микита посмів тебе про таке просити? Ну нічого… Покажу ще, де йому місце!

-         Та здався тобі той хлопчина! – спробував утихомирити друга Гринь.

-         Та він – ніщо! – пирскав слиною мер, - Тьху, сволота!

-         Я, мабуть, піду, - підвівся Гринь.

-         Куди ж ти на ніч дивлячись? А як же рукописи? Ти ж хотів мені їх показати! – спробував його зупинити Вовчик.

-         Прощавай, Вовчику, - мовив Гринь.

Мер ще намагався його затримати, але чоловік упевнено покрокував геть від готелю. Центральна будівля педуніверситету височіла не близько, але Гринь на диво швидко дійшов до неї. На вахті дрімала жінка передпенсійного бравого віку.

-         Ви куди? – прокинулася вона, - В університеті вже нікого не має.

-         У мене до вас прохання, - сказав чоловік, - передайте ось ці рукописи Гриня Гайдамаки кому слід. Я його старий друг, випадково знайшов ці записи в своєму домі.

-         Добре, передам, - пообіцяла жінка і торкнулася рукописів, ніби вони були живими.

Гринь попрощався і вийшов на вулицю. Темрява оповила його рідне місто і воно самовпевнено боролося з нею вуличним білим світлом.

-         Пора повертатися, - мовив чоловік і розчинився в сірому мороці.

 

23. 12. 12.

читати