Завантажити

Марусю, й поготів.
Дозволь мені лишитися з тобою.
Отак як є. Без змовин і сватів.
 
У церкву підем. Піп нас обвінчає.
Весілля справим. Пушкаря позвем.
Як не полюбиш, в мене вистачає
на двох любові. Якось проживем.
 
— Мене, Іване,—отаку понівечену?
Мене, Іване,—отаку гірку?
Хай бог пошле тобі хорошу дівчину,
ще будеш ти щасливий на віку.
 
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Моє життя — руйн?вище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте.
 
— Останній плід на Чураївськім вітті!
Оббив тебе такий жорстокий грім.
Хоч би була залишила на світі
дитиночку із голосом твоїм!
 
— Вже не залишу, долю змарнувала.
Вже не залишу, час мій підоспів.
Якби тепер, мабуть, я заспівала,
було б це вже хрипіння, а не спів.
 
Так і живу, без голосу, німа.
Пісень немає — і мене нема.
 
...Оце і все що є тепер у мене,
моя матусю, нене моя, нене! —
ота могила, на могилі хрест,
і на деревах білий ожелест.
 
Була у мене мати, наче бджілонька.
Тепер я тут лишилася сама.
Стоїть її холодная постілонька.
Все як було. А матері нема.
Це я убила, я! Її, хорошу.
Картай себе уже чи не картай.
Про що, Іване, я тебе попрошу,—
піди з могили сніг поодгортай.
 
Іде Іван. І знову повертає.
Думками сніг з могили одгортає.
Вороже військо... Цвинтар при дорозі…
Четвертий тиждень місто у облозі.
 
...Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
Тріщіть і стогнуть, валяться дерева.
Там і село за лісом — Пушкареве.
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс!
 
Старі дуби і парость молоду —
аби сьогодні, а вперед не дбають —
рубають криво, косо, без ладу,—
аж так і видно: не своє рубають.
 
Що день, що ніч,— рубають, аж гуде.
Із валу видно — звозять до дороги.
Та ще й підстрелять зайця де-не-де,
та ще й ведмедя викурять з барлоги.
 
Сто років ріс. І ще сто років ріс.
Полковнику! Це ж треба провалитись,
щоб так оце стояти і дивитись!..
Рубають, кляті, Пушкарівський ліс.
 
Пушкар —нічого. Глянув — і нічого.
Спокійні очі. Сива голова.
Шорстка кирея кольору нічного.
Дивився.
Думав.
— Швидше б та трава!
 
...Вночі над валом палахтить заграва.
І попіл пахне долею Триліс.
Як дикий звір, обкладена Полтава.
Горять багаття — Пушкарівський ліс.
 
Горять багаття. Панство смажить вепра.
Десь доп’яли старого сікача.
Сидять, неначе виходці із пекла,
усі пани полтавського ключа.
 
У тих снігах, у тому палахтінні,
заслухані у власну маячню,
сидять, як хижі сатанинські тіні,
у пурпурових відблисках вогню.
 
І тільки цвинтар чорними хрестами
із ночі підступає до багать.
І вихолка ніяк не перестане,
як привиди, у п?тьму одбігать...
 
Оскільки ж мир,
стріляти нам не можна.
Лесько тупцює, сильно перемерз.
У труби грають. Наволоч вельможна
сама з собою танчить полонез.
 
Мовляв, їм добре. Козакам в досаду.
Ось почекай, мазурку ще утнуть.
Ми видержим. Хай танчать до упаду
Вони стріляти першими почнуть.
 
...Стоять вельможні. Діло затяжне.
Здається, так стоятимуть довіку.
Лесько сміється: — Голод підіжме
чкурнуть, як чорт від кукуріку.
 
От хто веселий, так оцей Лесько.
Біда йому для смутку не причина.
Бо як приніс на світ його бузько,
то так і виріс наймитом хлопчина.
 
Так присутяжив змалку його чмир,
так остогидли стусани і кпини,—
а тут війна. А це ж таки не мир.
В чмира табун, а у Леська — й шкапини.
 
Вдовиний син, замріяна душа,—
вже сотня їхня вийшла із Опішні,
а він біжить за ними, як лоша,
і гірко думи думає невтішні,—
 
що як же так, в похід йому пора,
сімнадцять літ, а він сидіти буде?!
Якби коня позичити в чмира,
а шаблю він і в битві роздобуде!
 
...Його піймав хазяїн у степу.
З чужою в суд приведений конякою,
він пояснив, що квапився в похід,
отож не встиг чмиру сказати “дякую”.
 
Подумав суд і розсудив їх так:
що він же вкрав не гроші, не з городу.
Іде війна. А що ж то за козак,
котрий коня не має для походу?
 
Що він чмиру ніяка

читати