Завантажити

“Здайся!”

Погляд мiй спускався нижче,
На того, хто, розпростертий,
До землi прибитий списом,
Говорив: “Убий, не здамся!”

Не здававсь менi величним
Той завзятий, пишний лицар,
Що красуню непокiрну
Взяв оружною рукою.

Тiльки серце чарувала
Бранки смiлива вiдповiдь:
“Ти мене убити можеш,
Aле жити не примусиш!”

Роки любiї, дитячi,
Як веснянi води, зникли,
Але гомiн вод весняних
Не забудеться нiколи.

Вiн, було, менi лунає
У безсоннi довгi ночi
I єднається так дивно
3 вiзерунками гарячки:

Мрiє стеля надо мною,
Мов готичнее склепiння,
А гiлки квiток сплелися
На вiкнi, неначе грати.

Од вiкна до мене в хату
Червонясте свiтло впало, -
Чи то вуличнее свiтло,
Чи то полиски пожежi?

Що се так шумить невпинно?
Навiсний, безладний гомiн!
Чи в кровi гарячка грає,
Чи вiйна лютує в мiстi?

Чи се лютий бiль у мене
Тихий стогiн вириває.
Чи то стогне бранець-лицар,
Знемагаючи на рани:

“Хто живий у сьому замку?
Хто тут має серце в грудях?
Другом будь, зiйди на вежу,
Подивись на бойовисько!

Подивись на бойовисько,
Хто кого перемагає?
Чи над лавами ще в'ється
Корогва хрещата наша?

Коли нi, - зiрву завої!
Хай джерелом кров поллється,
Будь проклята кров ледача,
Не за рiдний край пролита!

Нi, я чую наше гасло
Ось воно все голоснiше...
Зав'яжiть тiснiше рани,
Шкода кров губити марне!..”

Так дитячi мрiї грали
Мiж примарами гарячки.
А тепер? - гарячка зникла,
Але мрiї не зникають.

I не раз менi здається,
Що сиджу я у полонi
I закута у кайдани
Невидимою рукою,

Що в руцi у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають менi кайдани.

Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчуваеться здалека
Дикий гомiн з бойовиська.

Так i хочеться гукнути,
Наче лицар мрiй дитячиx:
“Хто живий? Зiйди на вежу,
Подивися наоколо!

Подивись, чи в полi видко
Нашу чесну короговку?
Коли нi, не хочу жити,
Хай менi вiдкриють жили,

Хай джерелом кров поллється,
Згину я вiд згуби кровi.
Будь проклята кров ледача,
Не за чесний стяг пролита!..”

Ялта, 18. ХI. 1897



ЗИМОВА НIЧ НА ЧУЖИНI

- Розваж мене, Музо, моя ти порадо!
Так важко в сей вечiр на серцi менi!
Де ж ти забарилась? Колись ти так радо
Летiла на поклик мiй в кращiї днi.

М у з а

Дарма нарiкати! Не я забарилась,
Я часто край тебе стояла, ждучи
Твого привiтання, але ти журилась
Самотно, мовчазнiї сльози ллючи.


- O Музо, не згадуй ту люту годину,
Журби не буди, бо вона сторожка,
Мов хижая птиця, - засне на хвилину,
I зо сну її кожний шелест ляка.

Настрiй свою лiру гучну невидиму,
Струна струнi стиха нехай промовля,
I вслiд за тобою я голос вестиму,
А думка хай вiльно по свiтi гуля.


Муза

Спiвай же за мною
Про те, як весною
Усе вiдживається знов,
Про квiтки веснянi
I речi коханi,
Про першу весняну любов.


- Нi, Музо, ся пiсня незграйно лунає,
Чомусь я на голос її не зведу,
Мiй голос журливеє щось починає,
A струни твої на веселiм ладу.
Лишiмо сю пiсню...

М у з а

Утнімо другої,
Поки не розстроївся лад!

“Пiдкiвки iскристi!
Дiвки танцюристi!
Гей, пари, ставайте всi в ряд!..”


- Ми, Музо, не щиро сю пiсню спiвали,
Менi вона завжди чужая була, -
В той час, як навколо усi танцювали,
Я тiльки таємнiї сльози лила.


M у з а

Нема нам з тобою
Веселого строю,
Судились нaм iншi пiснi.
Спiваймо поважно
Про те, як одважно
Герой умира на вiйнi.
Вiн рад серед бою
Лягти головою,
Аби не впустить корогви,
Вiн чесно поляже,
Товаришам скаже:
“Я вдержав, держiть тепер ви!”


- Ой Музо! ся пiсня двусiчна, мов зброя,
I будить одвагу, й жалю завдає:
Ти згадуєш в пiснi погибель героя,
Я згадую в думцi безсилля моє.
Поки я недужа, не клич до вiдваги,
В заржавiлих пiхвах меча не воруш.
Менi тепер сумно, я прагну розваги,
Прошу тебе, свiжої рани не руш!

М у з а

Химернi ви, люди! серця вашi хорi
Вiд всього займаються жалем страшним.
Згадай, як колись ти на яснiї зорi
Зо мною дивилась пiд небом рiдним.
Чи в сiй сторонi закривають так щiльно
Небесну красу кипариси сумнi,
Що пiсня твоя не лiтає так вiльно
До самого неба, як в давнi днi?
Невже отсих гiр золота верховина
Для тебе сумна, мов тюремна стiна?
Замовкни ж ти, пiсне моя лебедина,
Бо хутко порветься остання струна!..


- Стiй, Музо, ображена, горда богине!
Даремне твiй спiв безнадiйно луна.
Скорiш мое серце раптово загине,
Нiж в тебе порветься остання струна!..
Згадай, як у лiтнiї ночi безхмарнi
Крiзь тi кипариси свiтили зiрки, -
Були нашi мрії хоч смутнi, та гарнi,
Немов у жалобi вродливi жiнки.
Нехай же тепер тумани непрозорi
Вкривають i небо, i серце

читати