Завантажити

кінець буде з того всього? Оці питання блимали завсіди в його голові, а він не находив на них відповіді.

А попри те все ніколи не мав часу та й не міг ні до чого взятися. Дивувався, відки другі можуть найти час на науку? Бо й він, і його батько так ніби нічого не роблять, отже все не мають часу. Рано, десь коло восьмої години, будила його мати до кави. Потім він уставав, умивався, одягався та й ішов до саду, бо в хаті прятали. Там сідав на ослоні, порпав ямку й ледве ту працю доконав, мусив уже їсти другий сніданок. Так об'їдався, що якби не вийшов на прохід трохи живота пром'яти, то не міг би з'їсти обіду. Як виходив, то мати наказувала, аби не барився, бо обід застигне. Ішов недалечке до лісу; заки вернув, було вже полуднє та й обід готовий. Обідом так наїдався, що аж робилося йому гидко, не міг на страву подивитись. Жалував дуже тих людей, що доля змусила їх займатися кухарством. Де ж таки? Раз у раз мати діло з такими гидкими стравами. Вже при обіді знесилювала його сплячка; ледве додержував до кінця. По обіді ж лягав зразу у своїй кімнатці біля кухні, повний, тяжкий та знесилений. Засипляв сном неспокійним, хоробливим. Спав, немов запаморочений доти, доки їмость не збудила його до підвечірку. Будився поволі, розплющував очі з трудом, бо повіки наче стали оливом, наче позлипалися. У роті було йому квасно, а в голові шуміло. Довго ще лежав майже безтямки, з тяжкою головою, що не міг її ніяк догори звести. Ціле тіло проймало якоюсь дивною студінню, немовби обкладав його хтось якоюсь мокрою, заболоченою шматою. Дрож обхоплював його цілого і доводив його до крайнього зденервування, до якоїсь скаженої лютості. Піднімався врешті з великим трудом на ноги й найрадше був би назад падав на постіль, щоб заснути по-мертвецьки. Отже перемагався, бо соромно йому було перед матір'ю.

Адже вона зовсім не спала по обіді, лагодила для нього підвечірок, а він же би не міг навіть дійти до того підвечірку? Тож ішов спотикаючись. Уся обстанова в хаті кружляла довкола нього, бо діставав заворот голови. Серце в грудях товклося до знаку, якби чогось перелякався. Сідав до стола й затулював рота долонею. Бо одно, що заєдно збиралось йому на позіхання, а друге, хотів відвернути від родичів свій віддих, гарячий та йому самому противний. Голову схиляв удолину, щоби родичі не завважали його, якоїсь мари, сердитого обличчя. Кожде питання його денервувало. Відповідав віднехотя, коротко, захриплим голосом. А найдужче злостили його розмови батька про золоті ковніри. Не міг здержатись, хоч намагався, від крику на батька, аби дав йому вже раз із тим спокій. Батько стидався й умовкав. Мати ж - вона зітхала й журилася, та нікому не виявляла своєї гризоти.

По підвечірку була би пора на науку. Коли ж бо Славко не міг прочунятись. Він буцім ходив, буцім говорив, а заєдно спав. Брався читати газету, отже й це йому не йшло! Бо одно, що майже дрімав над нею, а друге, не находив там для себе нічого цікавого. Де ж тут говорити в такім стані про науку! Не раз по підвечірку натирав собі Славко чоло долонями, вимахував руками, ногами, щоб лиш відігнати від себе ті сплячки. І це нічого не помагало! Навіть вода його не відсвіжувала. Коли запхав голову в мийницю з студеною водою, то здавалось йому, що потримай він у воді голову через кілька хвиль, то й там засне. В такій страшній боротьбі з самим собою мучився аж до вечері. І на диво тепер приходив до себе. Продрюхувався й веселішав. Але сита вечеря робила своє. Як тілько її доконав, у той же раз збиралось йому на спання.

"Мабуть, я від того такий сплячий, що так багато їм, — розважав собі не раз Славко. — Але чи можна інакше? Мати просить, на полумиску стоїть, то чом же не їсти? Адже чоловік не скотина, аби мав досить!"

Що по вечері нападала його дрімота, то це для Славка ще й поготів, бо й так усі незабаром лягали. На селі йдуть хутко спати. А він любить село і його звичаї. Звечора засипляв Славко борзо. Однако це спання переривалось йому зараз по півночі. Тоді будився, й тепер зачиналися для нього справдішні тортури. Бо не був сплячий ані на волос, і коли би тепер не була ніч, але днина, то Славко міг братися до всякої роботи. Та це, очевидно, не було би розумне. Де ж товктися по ночах і не давати іншим спати? Та, зрештою, відпадала йому зараз охота до всякої роботи, як тілько зачав роздумувати. Розуміється, думав передовсім про себе. Журився такою журбою, що трохи не сходив із розуму. Не знав ніяк, що з цього вийде. Найдужче лякався того, що йому скажуть родичі, коли довідаються про все.

Зачинав вірити в чуда. Може, він де на якій лотереї виграє, але багато грошей, так із кільканадцять сот тисяч. Тоді все поладив би щасливо. І цю тему оброблював, передумував на всі боки. Це був його рятунок. Таких рятунків придумував більше, бо до ранку далеко. Засипляв над ранком знов і так смачно спав, немов лиш недавно ліг спати. Ціле спання до півночі десь зовсім загирювалось, і Славко мусив спати наново. Через те їмость щодня будила його рано до сніданку. І тепер зачиналася знов та сама

читати