Завантажити

Енгельгардт служив ад’ютантом віленського військового губернатора Олександра Римського-Корсакова. Отож десь восени 1829 року Шевченко у складі панської валки вирушає з Вільшаної — через Київ, Чернігів, Бобруйськ, Мінськ — до Вільно, надовго покидаючи батьківщину. Під ту пору Тарасові було всього чотирнадцять. Перегодом у повісті «Княгиня» поет скаже: «Я запам’ятав мою рідну Україну такою, якою бачив у дитинстві: прекрасною, грандіозною, — а про вдачу її мовчазних мешканців я склав уже власні уявлення, узгоджуючи їх, звісно, з пейзажем. Я навіть гадки не мав, що може бути якось інакше». Поетова візія України — це і розкішна природа, і високі могили як декорації тієї героїчної драми, що її розігрувала тут сама історія, і розповіді діда Івана — сучасника Коліївщини — про гайдамаків та про їхні криваві подвиги, а ще, звісно, незбагненно прекрасні народні пісні, що їх він знав силу-силенну. І не просто знав… Пантелеймон Куліш згадував, яке незабутнє враження справив спів Шевченка в січні 1847 року на його весіллі. Куліш каже, що гості знали Шевченка як поета, «але ніхто не знав, що він чудовий, можливо, найкращий на всю Україну, співак народних пісень». «Заклавши руки за спину й походжаючи по залі серед німих від захвату гостей, він співав: «Ой зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя!..» Нічого схожого на спів Шевченка тієї пори я ні в Україні, ні в столицях, ні деінде не чув». А перегодом Михайло Максимович напише: Шевченків мистецький талант знайшов свій напрочуд яскравий вияв і в живописі, і в поезії, але «найсильніше й найкраще — у виконанні українських народних пісень…» Так чи так, попри своє сирітське дитинство, попри кріпосне рабство, зрештою, попри все темне, що було в житті, Україна назавжди лишилась для поета образом утраченого раю — прекрасного й грандіозного. Може, і справді, як казав Михайло Микешин, уся Шевченкова «пристрасна й могутня любов була так зосереджена на його рідній Україні, що в його палкому серці, здається, і не залишалось більше любовного запасу для чогось іншого…»
До Вільно валка Енгельгардта прибула десь під кінець 1829 року. Це старовинне литовське місто здавна відігравало помітну роль в історії української культури. Досить пригадати хоч би славетну братську школу при Свято-Троїцькому монастирі, де викладав, зокрема, фундатор українського «кордоцентризму» Кирило Ставровецький, цілу низку надрукованих у Вільно книжок, як-от «Казання святого Кирила…» Стефана Зизанія, «Тренос» Мелетія Смотрицького чи «Руський Алкід» Пилипа Орлика, або й те, що Лазар Баранович — мабуть, найбільший в українській літературі майстер поетичних грашок-«концептів» — навчився цього мистецтва, слухаючи лекції Мацея Казимира Сарбєвського у Віленській єзуїтській колегії. А ось тепер сюди прибуває Тарас Шевченко, щоправда, у ролі звичайного панського козачка, до чиїх обов’язків входило стовбичити вбраному в тикову куртку й шаровари в передпокої й виконувати накази пана: подати люльку, принести води абощо. Але Шевченко не дуже переймався своєю службою. Він то мугикав собі під ніс «сумні гайдамацькі пісні», то без дозволу пана змальовував картини, що висіли в покоях. Один із таких «сеансів» уже невдовзі після прибуття Шевченка до Вільно закінчився для нього плачевно. А було це так. Увечері 6 грудня 1829 року Павло Енгельгардт разом зі своєю дружиною Софією — добре освіченою жінкою й чудовою піаністкою — поїхав на бал з нагоди «тезоіменитства государя Миколи Павловича». Коли все в домі стихло, Тарас запалив свічку, розіклав папери, узяв олівець і почав малювати. Він так поринув у світ своїх фантазій, що навіть незчувся, як пани повернулись додому, як поручик гвардії зайшов у парадних строях до кімнати… Тарас отямився лиш тоді, коли Енгельгардт немилосердно відідрав його за вуха, мовляв, запалена серед паперів свічка могла запросто спалити не тільки будинок, а й ціле місто. На ранок нещасний художник за наказом пана ще й скуштував на конюшні різок. Утім Енгельгардт таки ж хотів зробити Шевченка своїм «кімнатним художником» і віддав його в науку. Важко сказати, хто саме був у Вільно Шевченковим учителем. Можливо, він відвідував майстерню Яна Рустема — професора малювання Віленського університету, про якого перегодом згадував у одному з листів до Броніслава Залеського. У будь-якому разі, уже одна з перших за часом Шевченкових робіт — малюнок італійським олівцем «Погруддя жінки», виконаний у 1830 році, — свідчить про неабияку вправність юного художника.
«У Вільні, городі преславнім», цього ж таки 1830 року Тарасові випала нагода познайомитися з однією гарненькою юною швачкою. Це була полька Ядвіґа (Дзюня) Гусиковська. Вона була вільною, і її поведінка, почуття, погляди на життя, словом, усе її єство різко відрізнялись від того, що звик бачити Тарас серед рабів-кріпаків. Панночка Дзюня піднесла його душу. «Тоді, — признавався Шевченко вже пізніше Іванові Сошенку, — я вперше подумав: а чом би й нам, безталанним кріпакам, не бути такими самими людьми, як і люди вільних станів». Дзюня не тільки опікувалась Тарасом:

читати