Завантажити

покликаючись на восьму Божу заповідь, щосуботи добряче потчував різками кожного зі своїх вихованців, примовляючи: «Сіє тобі за прошедші і будущі прегрішенія. Помни день суботній до грядущої суботи! Іди з миром».
Та в усякому разі, поки була жива матуся, малий Тарас не знав лиха… Матері не стало 20 серпня 1823 року. На ту пору їй було всього сорок. Про своє невтішне дитяче горе Шевченко згадає через багато літ у повісті «Близнята»: «Я пам’ятаю у своєму житті один зворушливий Cвят-вечір. Восени ми поховали свою матусю. А на Cвят-вечір понесли вечерю до діда і, сказавши: «Святий вечір! Прислали до вас, діду, батько й…» — усі троє заридали. Нам не можна було сказати “й мати”». Після смерті матері на батькових руках залишилось шестеро дітей, найменшому з яких не виповнилось і двох років. У хаті та по хазяйству край потрібні були жіночі руки. І батько Тараса оженився вдруге, на вдові Оксані Терещенко. Невдовзі до хати ввійшла мачуха, що мала трійко своїх дітей. І ця мачуха була саме такою, як її заведено змальовувати в наших казках та піснях: своїх дітей вона любила, а от нерідних — ні. У повісті «Княгиня» поет згадував: «Той, хто хоч здалеку бачив мачуху й так званих зведених дітей, той, отже, бачив пекло…» Безугавні бійки, лемент, сльози, лайка між батьком та мачухою… Особливо мачуха не любила Тараса, бо той частенько тузив її сина Степанка.
А трохи перегодом батько поїхав чогось до Києва, по дорозі занедужав, а повернувшись додому, помер 21 березня 1825 року. Тарас, якому виповнилось тоді одинадцять, став круглим сиротою. Після батькової смерті жити в рідній хаті йому було вже несила. Він часто тікає з дому, а невдовзі й зовсім залишає оселю. Спочатку він трохи пожив у свого дядька Павла, який був опікуном сиріт, потім оселився в нового кирилівського дяка Петра Богорського. Кажуть, що той узяв до себе сироту з власної волі — за навчання хлопця йому ніхто не платив. Богорський був вихованцем Київської духовної академії, де дійшов до класу риторики. Він непогано знався і на мовах, і на поезії, і на церковному співі. Але Тарасові в цього «вчителя-спартанця» жилось несолодко. Принаймні він не раз тікав зі школи…
Змалку Тарас понад усе любив малювати. Вуглиною або крейдою він малював скрізь, де було можна й не можна: на стінах, на дверях, на воротах. Ця звичка залишилась у поета на все життя. Він буде малювати на стінах класу Санкт-Петербурзької академії мистецтв; гостюючи в седнівському маєткові Андрія Лизогуба, розмалює ледь не весь флігель, в якому мешкав, а вже на засланні часто шукатиме собі затишну місцину й малюватиме вуглиною чи крейдою на стіні. Пристрасть до малювання стала ще більшою після того, як Тарас почав ходити до школи й міг розжитися на папір та олівець. Отож, коли за якийсь час хлопець остаточно втік зі школи Богорського, він шукає собі вчителя малювання — спершу в Лисянці, потім у Тарасівці. Ці пошуки ні до чого путнього не привели, і Шевченко знов повертається до Кирилівки, ставши пастухом громадської череди. Мабуть, найсвітлішим спомином з тієї пори для поета назавжди залишиться приязнь до трохи молодшої за нього сусідської дівчини Оксани Коваленко. Недаром він згадуватиме подругу своїх дитячих років у поезіях «Три літа», «N. N.» («Мені тринадцятий минало…»), «Ми вкупочці колись росли…», «Не молилася за мене…», а восени 1841 року присвятить їй поему «Мар’яна-черниця».
Якийсь час Тарас жив у кирилівського священика отця Григорія Кошиця, виконуючи нехитрі обов’язки по господарству. Сам Кошиць не надто схвально відгукувався про Тараса, кажучи, що хлопець нездатен до хазяйської роботи. А от Феофан Лебединцев, який добре знав і отця Григорія, і матушку Ксенію, свідчив, що «на тодішній селянський побут підліток Тарас ніде не міг би знайти кращого притулку, ніж у домі парафіяльного батюшки, і що життя його тут… було куди зручнішим та безтурботнішим, ніж життя інших, навіть хазяйських синів його віку. Отець Григорій був хороший, розпорядливий хазяїн, і якщо був суворий і вимогливий, то, звісно, більше на словах, бо про ті покарання й катування, яких зазнавали невиправні й ледачі кріпаки на панщині, тут не могло бути й мови; що ж до матушки, то це була ідеальна жінка, надзвичайно добра, лагідна, поступлива, турботлива, вона піклувалась про все і про всіх…» Лебединцев не мав сумніву в тому, що «свої кращі моральні погляди та ідеали наш поет виніс звідси…»
Проте невдовзі Шевченко опинився серед двірні поручика гвардії Павла Енгельгардта, який у 1828 році, після смерті свого батька, став власником Кирилівки, а отже, і паном Тараса. Олександр Лазаревський розказував цю історію так. Один маляр, у якого вчився Тарас, побоюючись кари за те, що він без згоди поміщика тримає в себе кріпака, сказав, щоб хлопець пішов до пана й попрохав дозволу на навчання. Тарас так і зробив. Він пішов у Вільшану, де був панський маєток, і став просити економа Данила Дмитренка про відповідний папір. Тим часом економ, помітивши, що хлопець кмітливий і беручкий, узяв його до панського двору.
На той час

читати