Завантажити

головному менеджеру із закупок. А простіше взяти оце, також пристойне французьке шампанське – Лунав із сусіднього відділу благальний голос «Вірунчика».
Однак ця фраза викликала ще більший шал у білявки:
- Ти мене ще й заспокоювати будеш! Подивіться тільки на неї! Сомельє нещасна! – репетувала дама.
- Дур завжди вистарчає, - по-діловому констатувала Іра. Зараз переставлю цей китайський непотріб і піду подивлюся, що там коїться, подумала вона про себе.
- Щоб я ще раз сюди прийшла? Пішли звідси, пішли, чуєш? – зверталася до когось роздратована білявка.
Ох, і важка ж ця розписна посудина. І для чого вона така величезна? Іра взяла вазу однією рукою і ледь втримала. Підхопила другою рукою і тут краєм ока побачила високу, світлу панянку, яка розлючена, мов пантера, летіла просто їй на зустріч. Певно це й була скандалістка, любителька солодкого рожевого шампанського. Аби тільки розминутись... Її думка була обірвана на пів-слові.
- Вибачте...
Усе відбулося миттєво. Іра, надаючи дорогу, відступила крок убік, але занадто мало. За цією штуковиною вона майже нічого бачила. Сумочка, що висіла на лікті візитерки, зачепила вазу і вибила її з рук дівчини. БАБАХ! – грізно бряцьнув об підлогу дорогий китайський фарфор. Це викликало у золотокосої панянки наступний вибух люті:
- Дивися під ноги, корова!
- Але ж, пані, - Іра відчула як їй до горла підкочуються сльози. До того ж шматок фарфору впав просто на ногу й сильно вдарив її.
- Іра, ти знову б’єш посуд!? – десь зовсім поруч почувся голос старшого менеджера Юрка.
Тільки його ще не вистачало. Від болю в нозі та передчуття чогось неприємного, Ірина зажмурила очі.
- Що тут відбувається? – в проході з’явився старший менеджер.
Обурена Анна миттю зайняла, здавалося звичну для неї, бойову позу:
- Нічого такого! Спочатку одна божевільна нахамила мені в сусідньому відділі, а тепер оця впустила собі під ноги вазу.
Білявка була явно задоволена тим, що сталося. Зневажливо усміхаючись, згори вниз вона спостерігала, як продавщиця кинулася піднімати уламки. Ваза розлетілася по підлозі. Деякі шматки опинилися під вітриною, деякі поміж високих підборів жінки. Ну і ноги в цієї панянки, мої дві завдовжки з мою одну, подумала Іра. Від цього відчуття своєї якоїсь меншовартості на душі стало ще огидніше. Білявка ж наче навмисне, наступила своєю височезною шпилькою на один з уламків. Той жалібно тріснув:
- Ой, яка прикрість! Я не хотіла, – театрально звернулася вона до менеджера.
- Вибачте, пані. Такого більше не станеться. – Старший менеджер Юрій мало не вклонявся тій у ноги. Він грізно глянув на Ірину: - А тебе, Клименко, я чекаю через п’ять хвилин у своєму кабінеті на ділову розмову. Заплатиш за вазу зі своєї зарплати!
Господи, вона розвертається і йде. Вона просто йде! Але ж це вона мене штовхнула. Іра відчуває як клубочок у горлі поволі накочується їй на очі. Ще секунду і вона розплачеться як дитина. Але ж ні, вчасно згадує Іра, у цьому світі слабаків не люблять. Сльози – це останній аргумент на цій життєвій кориді. Іра низько опускає голову, щоб ніхто, не дай Боже, не помітив її виразу обличчя. Щоб хоч трохи заспокоїтися, вона починає уважно збирати найдрібніші уламки вази. Та раптом цей голос…
- Не турбуйтеся, я бачив, як усе сталося, ми заплатимо за вазу. – Спокійний і теплий голос змусив Іру підняти голову. Перед нею стояв високий, аж надто високий як на неї русявий молодик одягнений за останньою модою. Дорогий білий джемпер, ексклюзивна модель джинсів, шкірянка на зразок тих, що їй носять американські військові пілоти, золотий, судячи із прапорця на циферблаті, швейцарський годинник. У нього були великі карі очі, які з явним відчуттями провини дивилися на Іру. Здавалося чоловікові справді було незручно за поведінку своїй подруги. І звідки ж цей красень у джинсах взявся, незважаючи на увесь драматизм ситуації, подумала Іра. Майже із кінця зали почувся вереск білявки:
- Що? Ти збираєшся за це платити?! Мурчику, та ти з глузду з’їхав. Припини! Ми спізнюємося. – Анна від гніву ледь підбирала слова.
Натомість чоловік мало реагував на слова своєї жінки. Він нахилився й підібрав кілька більших уламків вази та акуратно поклав їх на поличку. Лише потім він повернув голову до Анни й спокійним тоном промовив:
- Аню, треба вибачитись перед дівчиною. Заплатимо за розбиту вазу, напої і поїдемо. Адже це ти штовхнула цю пані. – Андрій подивився на дівчину, що саме закінчила збирати уламки і підвела на нього очі.
Надзвичайні, очі! .. Карі, великі, ні величезні, дивні очі... Майже такі ж як були у його покійної мами, звернув увагу Андрій. Він знав, що й у нього такі самі очі. Його думки перебила Анна. Вона підлетіла на свої височезних шпильках й захлинаючись від гніву, намагалася чітко говорити:
- Стоп! Може їй ще й за моральну шкоду заплатити. Котику, не стовбеній, пішли вже! – Анині слова пролунали якось глухо, наче з туману.
-

читати