Завантажити

ним на край світу, просто зараз. І це так було не схоже на розважливу, серйозну Оленку.
- Скоріше за одну ніч, - уточнив Славко, кивнувши головою на автомобільний годинник. Було двадцять по третій.
- Гаразд. Каву заслужив, - погодилася на компроміс Оленка.
- О! А ти строга!
- Ні, я справедлива!
Славко усміхнувся. Вона ще й кумедна ця красива дівчина. Він помітив її ще на вечірці, миловидна, з сумними очима і красивою спиною.
Оленка підійшла до дверей під’їзду і зупинилась.
- Але не думай, що я усіх підряд запрошую на каву о пів на четверту ранку!
- Звичайно не всіх, а тільки тих, кому завдячуєш своїм життям, - якомога серйознішим тоном, хоча й з іронічним відтінком, погодився Славко.
- Двічі! – іронічно додала Оленка і блиснула посмішкою.
Вона відверто загравала до ледь знайомого чоловіка. Але цей флірт більше нагадував гру, в яку грають двоє давно знайомих людей, які знають один одного на пам’ять. Наче в них є спільна таємниця. А таємниця в них була. Проста і щира – новонароджене кохання. Чисте, як сніг, що щойно злетів з небес.
- То що? – поцікавилася Оленка в Славка, який чомусь нерухомо застиг перед дверима.
- Думаю може на тебе сніг з даху впаде...
- І ...
- Тоді за все життя не відкупишся!
Оленка була готова на все: відкуплятись все життя, чи щоб її без перестану рятували. Лише б провести решту своїх днів з цим чоловіком.
Славко засміявся і, підхопивши жменю сухого пухнастого снігу, підбіг до Оленки. Сніжка вмостилась в капюшоні розкішної позиченої шуби.
- Ось тобі!
Оленка з суровим виглядом витягла сніжку і дорікаючи похитала головою. «Грається! Бешкетник!» Вона кокетливо відвернула голову, продемонструвавши звабливу шию.
- Хотів врятувати мене від своєї ж сніжки!
Славко задоволено посміхнувся і заправив пасмо чорнявого волосся за вухо. Як же він їй подобався! Високий кремезний, за ним як за стіною. Все, що потрібно тендітній беззахисній дівчині! Сильний чоловік, якому вона, можливо, дуже подобається.
- Це не чесно.
Оленка грайливо штовхнула Славка і на її долонях залишився цупкий дотик болонової тканини. Він похитнувся, схопився за правий бік і впав на холодні двері. Оленка застигла. Вона подумала, що він зумисне прикидається, аби налякати її. На якусь мить настала густа тиша, було чутно як хрустить сніг під ногами у пізнього перехожого. Славко стиха застогнав:
- Що таке? – стривожилася Оленка.
Вона підхопила свого рятівника попід руки, й ледве при підняла його, сперши на двері. Стареньке дерево потріскувало. Оленка сковзувала вниз через слизькі підбори.
- Зараз двері зламаємо! – Славко посміхнувся, переборюючи біль.
Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.
- Пару кроків зробиш?. Я на першому поверсі живу.
- Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.
- Дурне тобі в голові! Швидку треба викликати!
На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись в квартиру. Здається вона теж мала певний магічний вплив на нього.
- Заходь.
Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.
- Який в тебе безлад! – тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.
Під безладом малось на увазі кілька пар взуття біля вішалки, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.
- Славку, між іншим, я викликаю швидку! Можу й передумати.
Оленка ані скільки не образилась. А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.
- Ну, не викликай! Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить в тебе вдома мертве тіло.
- Я скажу, що вбила його красивими очима! – Оленка влучно відповіла на репліку про очі. Славко зрозумів, що програв і повільно захитав головою.
- Зараз приготую щось попити, – крикнула Оленка з коридору, зачинивши двері. – Швидка буде хвилин за двадцять.
- Я не доживу! Тобі доручається почесна місія приготувати засудженому останню вечерю.
- Радше сніданок.
Оленка зайшла до кімнати. Вона почувала себе неймовірно звабливою. На її дивані розвалився кремезний чоловік у дорогому костюмі і темно синьому пуховику, який псував весь презентабельний образ.
- У тебе гарні очі.
Оленка промовчала і присіла на диван поряд зі Славком.
- Славку, ти вже втретє це повторюєш. А я не знаю як реагувати.
Вона збудливо знизала плечима.
- Не потрібно реагувати. Просто дивись на мене. Мені цього досить.
- А не боїшся, що я тебе вб’ю цим поглядом? – Оленка округлила очі і загрозливо підняла брови.
- Я мрію про це!
В Оленки перейняло подих від того, як він дивився на неї. Вони довго цілувались, ніжно і пристрасно, наче вперше в житті. На кухні свистів чайник, за вікнами прокидався день і небо ледь зайнялось блідою блакиттю.
- Не йди! - Тихо прошепотів Славко Оленці на вушко одночасно з дзвінком в двері.
До квартири всипала когорта людей у

читати