Електронна бібліотека/Проза

«Завантажте у серце магічне простеньке слово»Анна Кузенко
Чоловік знахаркиГанна Заворотна
З книги «РОЗМОВИ ПРО ЖИТТЯ І МИСТЕЦТВО»Галина Пагутяк, Олександр Клименко
Душоїди та ванноматиІван Лучук
Літературна УкраїнаДмитро Лазуткін
Любов немов метелик-одноденкаДмитро Лазуткін
Лайнер ЛазуткінДмитро Лазуткін
ФБДмитро Лазуткін
УкрмоваДмитро Лазуткін
Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Завантажити

XXX

Лорд Червелл ішов цехами і лабораторіями, зірко вдивляю­чись навкруги та час від часу нед­бало кидаючи репліки і зауважен­ня. Він ходив з такою впевненіс­тю, наче у Манхеттенському про­екті пропрацював чи не з першо­го дня. Георгій Кістяківський супроводжував лорда як науково­го радника англійського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля.

Лордові тут, відверто кажучи, не вельми раді, й не тільки тому, що тратився дорогоцінний час на прийоми.

Йдучи цехом, лорд Червелл і Кістяківський спинилися було на дільниці виготовлення баратолу і лорд обачно, делікатно пальчика­ми взяв невеличкий шматок ви­бухівки, мов то був шматок роз­печеного металу.

Червелл покрутив у руці вибу­хівку, підніс до обличчя ближче, принюхуючись, а врешті прорік:

— Дарма ви знехтували доб­рим старим динамітом.

Георгій терпляче, мало не за­гинаючи на руці пальці, почав перераховувати переваги винай­деної ним речовини та аргумен­тувати, чому вибухівка Нобеля тут не підійде.

Видається, то було марною справою, лорд так і поїхав додо­му, закрививши носа.

— Ну й грець із ним! — тільки й махнув рукою на те генерал Гровс, військовий керівник про­екту.

Георгій, звісно, не знав, що там лорд нарозказував Вінстону Черчиллю, як повернувся додому. Тільки через кілька днів Оппенгеймер викликає Кістяківського до себе в кабінет.

— Можу привітати вас... Чер­велл настукав своєму прем’єру, що баратол зовсім не підходить для вибухових лінз. З того голосу Черчилль бахнув телеграму Руз­вельту, що в Лос-Аламосі, мов­ляв, стали на хибний шлях. І чи не вважає Рузвельт за потрібне особисто втрутитись, аби Кістяківський усе-таки перепросив динаміт.

Для Георгія було загадкою, чому доволі поважний фахівець, уроджений у Німеччині профе­сор Фредерік Ліндеман, що зго­дом став лордом Червеллем, ди­наміт захищає так затято — десь симпатії сховані в наукових шко­лах та течіях, чи як?

Оппенгеймер цілком довіряв науковим відчуттям Кістяків­ського і не мав найменшого намі­ру “тиснути”.

— Черчилля до лихої мами не пошлеш, — журно відказав Геор­гій. — Але тут можна вдатися до одної навіть не вельми вигадли­вої хитрості, яка досі була, проте, безвідмовною.

Георгій мав несхитне переко­нання: якщо треба відвести відповідальність від якоїсь людини та завалити справу, то належить створити комісію. А в комісію, подумки зважував Георгій, він включить найменш компетен­тних та тих, що не особливо пе­реймається своєю роботою.

...Народжений комісією пра­вильний папір довго ганяли по­над океанськими хвилями канце­лярські вітри очільників двох дер­жав, доки знайшов собі той папі­рус, як гадалося, вічную пам’ять і вічний спокій у якійсь шухляді...

 

XXX

Витанцьовувала над неспо­кійним океаном азбука Морзе, летіли з Європи на американ­ський континент зашифровані радіограми: веселий перестук ключів радистів, видавалося, мав нести такі ж веселі вісті.

Насправді в донесеннях розвідки таїлася тривога, від якої в обізнаних людей мимоволі холо­нула спина та стягувалася шкіра на ній. Ті донесення будили пі­дозру, що німець, гнаний млос­ним страхом поразки, в ядерних дослідах просувається вельми стрімко. Від учених у Лос-Аламосі технічна інформація не таїлась, і вже між собою “биті казанки”, як із властивою бувалому вояці зверхністю обзивав позаочі гене­рал Леслі Гровс науковців, шепу- перешепу почали тлумачити події за своїм розумінням. Від Гітлера, мовляв, можна невідь-чого чека­ти, в нього не здригнеться і не затремтить серце віддати наказ скинути атомну бомбу, вірогідно, насамперш на Британію...

При такому житті Кістяківському, навіть якби сонце голоб­лею якось підперти, однаково бракувало б часу. Тим паче, що далеко не все в нього ладилось.

Георгій сам падав з ніг і чима­лий колектив його вимордувався, а надто ливарне виробництво. У вибухових лінзах з незнаної притичини стали виникати чомусь невеличкі, але такі загрозливі по­рожнини. То, може, мав рацію той лорд, Черчиллів посланець, коли радив і наполягав динаміт перепросити? Від президентсько­го папірусу-запиту вони відписалися, посилаючись на думку ко­місії, але що насправді? Чи не підводить тебе, Георгію, самов­певненість, віра завелика у свої знання та інженерну кмітливість?

Тут заледве потрібну кількість тих лінз до наміченої дати заготува­ти вони спроможні, а над ним шу­лікою хижою науковий керівник проекту, Оппенгеймер завис:

— Маєте дати ще один ком­плект вибухових лінз, аби їх тес­тово випробувати.

Врешті Георгій, прикинувши, що подвійна кількість їм не до снаги, зважується на відчайдуш­ну затію.

І затію ту він не має права, не може нікому з шестисот душ його колективу при небезпеці такій доручити — тут на волосинці життя, неточний порух — і в тво­їх руках неймовірний вибух, рів­нозначний вибухові чверті цен­тнера тринітротолуолу...

Георгій робить рентгенівські знімки всіх вибухових лінз і ті, що з найменшим браком, відкла­дає окремо.

Пізно ввечері, дочекавшись над стихлим плато циганського сонця, місяця повновидого, а точніше — дочекавшись безлюд­дя в цехах, він бере стоматологіч­ну бормашинку й сам починає свердлити проходи до порожнин, щоб заповнити їх рідкою пастою - вибухівкою.

Досі ніхто у світі не робив та­кого, не додумувався і не наважу­вався.

Повискує свердло, він зібра­ний весь і неймовірно напруже­ний, куди більше, аніж би тим інструментом його мордував нев­правний та бездушний дантист. Достатньо лише іскри, невелич­кої зовсім, такої крихітної. Одна, друга, десята лінза... Боже, яка ще мала донька, то ще підліток, як їй на ноги ставати...

І раптом в очах його змигну­ло, підсвідомо, прадавнім інстин­ктом попереджений, він мимо­вільно заплющує очі; то була ли­ше мить, така коротка і довга та­ка, яку немислимо пережити...

 

XXX

Досвіток цей не забудеться ні­кому й ніколи.

— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, — іде зворотний від­лік часу до вибуху першої на зем­ній кулі атомної бомби, і кожне слово, немов дзвона удар.

Кістяківський відчував, як наростає напруга у тілі, пружніє до болі кожна клітина, певне, як і в кожного тут, а при слові “один” чомусь мимоволі приплющились очі.

Спалах, неймовірний спалах, наче не-одне нове сонце, а сотня їх відразу зійшла над пустелею, той спалах осяяв усе навкруги, осяяв раптово, наче десь з-під землі вирвалося це божевільне світло: над землею стала підніма­тися велетенська зелена куля — піднімалася все вище і вище до хмар, змінюючи водночас колір спершу до пурпурового, а згодом до помаранчевого.

Ось уже за сліпучою кулею, що стрімко рвалась у вись; потяг­нувся стовп, який виростав на очах і так само швидко набирав форму гриба. Все довкола: від ко­лючих кактусів до ящірок, хов­рашків або змій — зникло, випа­рувалося в один момент, плавив­ся і так само випаровувався пі­сок; закипала, наче вода в казан­ку, нещасна земля, розбризкуючи зусібіч небачені досі шматки роз­плавленого грунту, що став зелен­куватим склом, яке відсвічувало­ся і променилося ще якийсь час...

У першу мить після спалаху стояла дивовижна тиша, а тоді докотився грім, сили якого не знала ні ця, ні досі будь-яка інша земля; грім у громи переростав, і їх рокотання прокотилося всією пустелею, дійшло до гір Сьєра- Оскуро, відбилося від них та на­зад котилося-перекочувалося...

Кістяківського завершення отого монотонно-загрозливого відліку часу “десять, дев’ять, ві­сім, сім...” застало на даху бунке­ра, він не мав сумнівів — спрацює його пристрій чи ні, вибухне бом­ба чи трапиться збій. Але такої сили вибуху Георгій Богданович не сподівався. Спалах немов зачарував Кістяківського, гіпно­тична дія тримала його незрушним та заціпенілим; тож уже пер­ша ударна хвиля збила його з ніг.

Оговтавшись, Кістяківський підходить до Оппенгеймера:

— Оппі, — поклав він руку на плече Робертові, — ви заборгува­ли мені десять доларів.

Перед випробуванням бомби вони билися об заклад.

Оппенгеймер, усе ще перебу­ваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, проци­тував рядки зі священної індій­ської книги “Бхагавад-гіта”:

“Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане лю­дина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі”.

А відповідальний за техноло­гію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:

— Тепер всі ми сучині діти...

Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з ма­рення вельми тривкого й глибо­кого — невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі — добро віковічне чи зло непрости­ме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний во­рог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі люд­ській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба — і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!

...Між тим, негайно на танках заради безпеки була відряджена експедиція до епіцентру вибуху. Перший танк через радіацію за­ледве здолав кілометр, наступно­му танкові, який завбачливо був заекранований пластинами свин­цю, вдалося-таки дійти до епіцен­тру. Всі прилади тут зашкалюва­ли, однак спеціальним маніпуля­тором вдалося взяти кілька проб ґрунту. Глибина кратера на місці вибуху сягала восьми метрів, а діаметр мав метрів чотириста.

Кожен переживав ті хвилини по-своєму, кого брав жах, а кого подив, декого навіть ...утіха. В Аллісона найпершою думкою, як уже потім пригадуватиме, було: “Слава Богу, ми вціліли! Попе­редні розрахунки виявилися хиб­ними, і атмосфера Землі не заго­рілася”.

Навіть через багато десятиліть будуть згадувати слова, сказані Георгієм Кістяківським того дня за вечерею, серед цілковитої та гнітючої мовчанки:

— Я певен, що перед кінцем світу, в останню мілісекунду існу­вання Землі, остання людина побачить те саме, що сьогодні поба­чили ми...

 

XXX

Телефонний дзвінок із Ва­шингтона у Гарвардський універ­ситет Кістяківському був лако­нічний: просимо прибути на ось таку годину. Навіть тепер, після відставки, подібні дзвінки не бу­ли рідкістю.

Закінчилася президентська каденція Ейзенхауера, і вся його команда, як водиться, написала прохання про відставку. Георгій Богданович зберігає листа.

“Дорогий Георгію,

Я затверджую, оскільки зо­бов’язаний, Вашу заяву про від­ставку як мого радника з науки і техніки, подану 20 січня 1961 р. Роблю це з великим жалем, бо наша плідна співпраця мала для мене особливе значення. Ви тру­дилися не лише з великою про­фесійною винятковістю, а й із ду­хом конструктивної корисності та видатного державного присвячення.

За патріотичну службу для країни і Вашу незмінну допомогу мені я безмежно вдячний. Особ­ливо ціную Вашу пропозицію бу­ти корисним мені в майбутньому.

Оскільки Ви повертаєтеся до викладацької та наукової діяль­ності, до якої, я знаю, ви так гли­боко прагнули, прийміть мої най­кращі побажання плідної і про­дуктивної праці з користю як для себе, так і для нашої країни, як було в період, який щойно закін­чився. Зі свого боку, я продовжу­ватиму наші починання за під­тримки колег з наукового кон­сультативного комітету і його груп, щоб працювати разом на благо нації.

З теплими побажаннями

як завжди,

ДуайтД. Ейзенхауер”



Партнери