Електронна бібліотека/Проза

Дружина чайного плантатора. Уривок.Діна Джеффріс
ДомовикБогдан Чубко
МонологГанна Заворотна
«Її сукня» (Уривки з роману)Алла Рогашко
На розстанях долі (уривки з роману)Іван Корсак
ГойдалкаОлексій Ганзенко
АлергіяОлексій Ганзенко
Доля знахаркиГанна Заворотна
ВіршіОлександра Григорчук
«На ріках вавилонських… Кілька думок про повернення». Фрагменти з книжкиАндрій Зелінський
П´ятий пар. УривокМаксим Гах
ПоверненняГанна Заворотна
Із циклу «Загублені значення»Лілія Войтків
Осточерствілі ангелиОлексій Ганзенко
Поет і ковчегОлексій Ганзенко
«Психи двух морей». III ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». II ч.Руденко Юрій
«Психи двух морей». I ч.Руденко Юрій
Сучасні борделіХристина Букатчук
Афродита. Античні міфи в сучасній обробці (фрагменти)Антоніна Спірідончева
Руда Кобилиця. Зі збірки «Амазонки»Антоніна Спірідончева
ВіршіОльга Соколовська
Не хотілаОлексій Ганзенко
РозглядиниОлексій Ганзенко
Лукій вмираєОлексій Ганзенко
коли скінчиться війна ми знову вирушимо на схід...Олександр Андрієвський
революціонери молоді і старі...Олександр Андрієвський
з віршами аполлінера у рюкзаках...Олександр Андрієвський
революції у моєму місті зазвичай починаються восени...Олександр Андрієвський
пластика твоїх пальців кожна лінія злам...Олександр Андрієвський
середина осені попереду ще півроку холоду...Олександр Андрієвський
чим східніш і південніш здається тим холодніш...Олександр Андрієвський
вони прокидалися зранку і дивились новини...Олександр Андрієський
Завантажити

XXX

Лорд Червелл ішов цехами і лабораторіями, зірко вдивляю­чись навкруги та час від часу нед­бало кидаючи репліки і зауважен­ня. Він ходив з такою впевненіс­тю, наче у Манхеттенському про­екті пропрацював чи не з першо­го дня. Георгій Кістяківський супроводжував лорда як науково­го радника англійського прем’єр-міністра Вінстона Черчилля.

Лордові тут, відверто кажучи, не вельми раді, й не тільки тому, що тратився дорогоцінний час на прийоми.

Йдучи цехом, лорд Червелл і Кістяківський спинилися було на дільниці виготовлення баратолу і лорд обачно, делікатно пальчика­ми взяв невеличкий шматок ви­бухівки, мов то був шматок роз­печеного металу.

Червелл покрутив у руці вибу­хівку, підніс до обличчя ближче, принюхуючись, а врешті прорік:

— Дарма ви знехтували доб­рим старим динамітом.

Георгій терпляче, мало не за­гинаючи на руці пальці, почав перераховувати переваги винай­деної ним речовини та аргумен­тувати, чому вибухівка Нобеля тут не підійде.

Видається, то було марною справою, лорд так і поїхав додо­му, закрививши носа.

— Ну й грець із ним! — тільки й махнув рукою на те генерал Гровс, військовий керівник про­екту.

Георгій, звісно, не знав, що там лорд нарозказував Вінстону Черчиллю, як повернувся додому. Тільки через кілька днів Оппенгеймер викликає Кістяківського до себе в кабінет.

— Можу привітати вас... Чер­велл настукав своєму прем’єру, що баратол зовсім не підходить для вибухових лінз. З того голосу Черчилль бахнув телеграму Руз­вельту, що в Лос-Аламосі, мов­ляв, стали на хибний шлях. І чи не вважає Рузвельт за потрібне особисто втрутитись, аби Кістяківський усе-таки перепросив динаміт.

Для Георгія було загадкою, чому доволі поважний фахівець, уроджений у Німеччині профе­сор Фредерік Ліндеман, що зго­дом став лордом Червеллем, ди­наміт захищає так затято — десь симпатії сховані в наукових шко­лах та течіях, чи як?

Оппенгеймер цілком довіряв науковим відчуттям Кістяків­ського і не мав найменшого намі­ру “тиснути”.

— Черчилля до лихої мами не пошлеш, — журно відказав Геор­гій. — Але тут можна вдатися до одної навіть не вельми вигадли­вої хитрості, яка досі була, проте, безвідмовною.

Георгій мав несхитне переко­нання: якщо треба відвести відповідальність від якоїсь людини та завалити справу, то належить створити комісію. А в комісію, подумки зважував Георгій, він включить найменш компетен­тних та тих, що не особливо пе­реймається своєю роботою.

...Народжений комісією пра­вильний папір довго ганяли по­над океанськими хвилями канце­лярські вітри очільників двох дер­жав, доки знайшов собі той папі­рус, як гадалося, вічную пам’ять і вічний спокій у якійсь шухляді...

 

XXX

Витанцьовувала над неспо­кійним океаном азбука Морзе, летіли з Європи на американ­ський континент зашифровані радіограми: веселий перестук ключів радистів, видавалося, мав нести такі ж веселі вісті.

Насправді в донесеннях розвідки таїлася тривога, від якої в обізнаних людей мимоволі холо­нула спина та стягувалася шкіра на ній. Ті донесення будили пі­дозру, що німець, гнаний млос­ним страхом поразки, в ядерних дослідах просувається вельми стрімко. Від учених у Лос-Аламосі технічна інформація не таїлась, і вже між собою “биті казанки”, як із властивою бувалому вояці зверхністю обзивав позаочі гене­рал Леслі Гровс науковців, шепу- перешепу почали тлумачити події за своїм розумінням. Від Гітлера, мовляв, можна невідь-чого чека­ти, в нього не здригнеться і не затремтить серце віддати наказ скинути атомну бомбу, вірогідно, насамперш на Британію...

При такому житті Кістяківському, навіть якби сонце голоб­лею якось підперти, однаково бракувало б часу. Тим паче, що далеко не все в нього ладилось.

Георгій сам падав з ніг і чима­лий колектив його вимордувався, а надто ливарне виробництво. У вибухових лінзах з незнаної притичини стали виникати чомусь невеличкі, але такі загрозливі по­рожнини. То, може, мав рацію той лорд, Черчиллів посланець, коли радив і наполягав динаміт перепросити? Від президентсько­го папірусу-запиту вони відписалися, посилаючись на думку ко­місії, але що насправді? Чи не підводить тебе, Георгію, самов­певненість, віра завелика у свої знання та інженерну кмітливість?

Тут заледве потрібну кількість тих лінз до наміченої дати заготува­ти вони спроможні, а над ним шу­лікою хижою науковий керівник проекту, Оппенгеймер завис:

— Маєте дати ще один ком­плект вибухових лінз, аби їх тес­тово випробувати.

Врешті Георгій, прикинувши, що подвійна кількість їм не до снаги, зважується на відчайдуш­ну затію.

І затію ту він не має права, не може нікому з шестисот душ його колективу при небезпеці такій доручити — тут на волосинці життя, неточний порух — і в тво­їх руках неймовірний вибух, рів­нозначний вибухові чверті цен­тнера тринітротолуолу...

Георгій робить рентгенівські знімки всіх вибухових лінз і ті, що з найменшим браком, відкла­дає окремо.

Пізно ввечері, дочекавшись над стихлим плато циганського сонця, місяця повновидого, а точніше — дочекавшись безлюд­дя в цехах, він бере стоматологіч­ну бормашинку й сам починає свердлити проходи до порожнин, щоб заповнити їх рідкою пастою - вибухівкою.

Досі ніхто у світі не робив та­кого, не додумувався і не наважу­вався.

Повискує свердло, він зібра­ний весь і неймовірно напруже­ний, куди більше, аніж би тим інструментом його мордував нев­правний та бездушний дантист. Достатньо лише іскри, невелич­кої зовсім, такої крихітної. Одна, друга, десята лінза... Боже, яка ще мала донька, то ще підліток, як їй на ноги ставати...

І раптом в очах його змигну­ло, підсвідомо, прадавнім інстин­ктом попереджений, він мимо­вільно заплющує очі; то була ли­ше мить, така коротка і довга та­ка, яку немислимо пережити...

 

XXX

Досвіток цей не забудеться ні­кому й ніколи.

— Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, — іде зворотний від­лік часу до вибуху першої на зем­ній кулі атомної бомби, і кожне слово, немов дзвона удар.

Кістяківський відчував, як наростає напруга у тілі, пружніє до болі кожна клітина, певне, як і в кожного тут, а при слові “один” чомусь мимоволі приплющились очі.

Спалах, неймовірний спалах, наче не-одне нове сонце, а сотня їх відразу зійшла над пустелею, той спалах осяяв усе навкруги, осяяв раптово, наче десь з-під землі вирвалося це божевільне світло: над землею стала підніма­тися велетенська зелена куля — піднімалася все вище і вище до хмар, змінюючи водночас колір спершу до пурпурового, а згодом до помаранчевого.

Ось уже за сліпучою кулею, що стрімко рвалась у вись; потяг­нувся стовп, який виростав на очах і так само швидко набирав форму гриба. Все довкола: від ко­лючих кактусів до ящірок, хов­рашків або змій — зникло, випа­рувалося в один момент, плавив­ся і так само випаровувався пі­сок; закипала, наче вода в казан­ку, нещасна земля, розбризкуючи зусібіч небачені досі шматки роз­плавленого грунту, що став зелен­куватим склом, яке відсвічувало­ся і променилося ще якийсь час...

У першу мить після спалаху стояла дивовижна тиша, а тоді докотився грім, сили якого не знала ні ця, ні досі будь-яка інша земля; грім у громи переростав, і їх рокотання прокотилося всією пустелею, дійшло до гір Сьєра- Оскуро, відбилося від них та на­зад котилося-перекочувалося...

Кістяківського завершення отого монотонно-загрозливого відліку часу “десять, дев’ять, ві­сім, сім...” застало на даху бунке­ра, він не мав сумнівів — спрацює його пристрій чи ні, вибухне бом­ба чи трапиться збій. Але такої сили вибуху Георгій Богданович не сподівався. Спалах немов зачарував Кістяківського, гіпно­тична дія тримала його незрушним та заціпенілим; тож уже пер­ша ударна хвиля збила його з ніг.

Оговтавшись, Кістяківський підходить до Оппенгеймера:

— Оппі, — поклав він руку на плече Робертові, — ви заборгува­ли мені десять доларів.

Перед випробуванням бомби вони билися об заклад.

Оппенгеймер, усе ще перебу­ваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, проци­тував рядки зі священної індій­ської книги “Бхагавад-гіта”:

“Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане лю­дина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі”.

А відповідальний за техноло­гію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:

— Тепер всі ми сучині діти...

Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з ма­рення вельми тривкого й глибо­кого — невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі — добро віковічне чи зло непрости­ме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний во­рог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі люд­ській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба — і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!

...Між тим, негайно на танках заради безпеки була відряджена експедиція до епіцентру вибуху. Перший танк через радіацію за­ледве здолав кілометр, наступно­му танкові, який завбачливо був заекранований пластинами свин­цю, вдалося-таки дійти до епіцен­тру. Всі прилади тут зашкалюва­ли, однак спеціальним маніпуля­тором вдалося взяти кілька проб ґрунту. Глибина кратера на місці вибуху сягала восьми метрів, а діаметр мав метрів чотириста.

Кожен переживав ті хвилини по-своєму, кого брав жах, а кого подив, декого навіть ...утіха. В Аллісона найпершою думкою, як уже потім пригадуватиме, було: “Слава Богу, ми вціліли! Попе­редні розрахунки виявилися хиб­ними, і атмосфера Землі не заго­рілася”.

Навіть через багато десятиліть будуть згадувати слова, сказані Георгієм Кістяківським того дня за вечерею, серед цілковитої та гнітючої мовчанки:

— Я певен, що перед кінцем світу, в останню мілісекунду існу­вання Землі, остання людина побачить те саме, що сьогодні поба­чили ми...

 

XXX

Телефонний дзвінок із Ва­шингтона у Гарвардський універ­ситет Кістяківському був лако­нічний: просимо прибути на ось таку годину. Навіть тепер, після відставки, подібні дзвінки не бу­ли рідкістю.

Закінчилася президентська каденція Ейзенхауера, і вся його команда, як водиться, написала прохання про відставку. Георгій Богданович зберігає листа.

“Дорогий Георгію,

Я затверджую, оскільки зо­бов’язаний, Вашу заяву про від­ставку як мого радника з науки і техніки, подану 20 січня 1961 р. Роблю це з великим жалем, бо наша плідна співпраця мала для мене особливе значення. Ви тру­дилися не лише з великою про­фесійною винятковістю, а й із ду­хом конструктивної корисності та видатного державного присвячення.

За патріотичну службу для країни і Вашу незмінну допомогу мені я безмежно вдячний. Особ­ливо ціную Вашу пропозицію бу­ти корисним мені в майбутньому.

Оскільки Ви повертаєтеся до викладацької та наукової діяль­ності, до якої, я знаю, ви так гли­боко прагнули, прийміть мої най­кращі побажання плідної і про­дуктивної праці з користю як для себе, так і для нашої країни, як було в період, який щойно закін­чився. Зі свого боку, я продовжу­ватиму наші починання за під­тримки колег з наукового кон­сультативного комітету і його груп, щоб працювати разом на благо нації.

З теплими побажаннями

як завжди,

ДуайтД. Ейзенхауер”



Партнери