Завантажити

орфографію, пунктуацію, а й зробив незначні зміни в тексті, переніс епіграф з Пушкіна: «Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой» на кінець передмови, в попередньому виданні епіграф стояв перед першим розділом повісті.
У першому і другому виданнях повісті друкувалася передмова. Ось її текст з другого видання.
«Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тілько історичними фактами для своїх окремих артестичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивовання і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.
Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна.
Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть, безперечно, таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. Настільки мені удалось віддати дух тих давніх замерклих часів, нехай судить критика. В деталях я позволив собі доповнювати історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про потоплення монгольської ватаги і ін.). Дієві особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно.
Львів, дня 1 грудня 1882».
Крім цієї передмови, до другого видання письменник додав ще таку замітку:
«Випускаючи в світ «Захара Беркута» другим виданням двадцять літ по виході першого видання, я обмежуюсь на виправленню язика відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова протягом сих двадцятих літ.
Криворівня, 1 серпня 1902».
Повість друкується за виданням творів І. Франка в двадцяти томах, т. VI, К., 1951, с. 7—140.
 
* Згадуючи про скитських монахів, я не маю на думці того історичного Манявського скита, що був заснований, Йовом Княгиницьким у початку XVII в., але користуюся народним переказом про перших апостолів карпатського Підгір'я, монахів київських печер, про мандрівку й оселення яких в коломийських горах оповідає почасті з фантазії, а почасті на основі дійсної народної традиції Антін Могильницький у своїй поемі «Скит Манявський». Прим. автора.
* Погляди, які висказуе тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданню про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Розуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя Данила, який між усіми володарями русько-галицьких земель визначується як чоловік незвичайний, симпатичний і, по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наділений політичним розумом. Прим. автора.
---------------

------------------------------------------------------------

---------------

------------------------------------------------------------

читати