Завантажити

серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, горячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потока і, мов надумавшись, покинула бити собою в кам'яну гать, а повернулася взад.
VIII
Поки боярин вернувся зі свойого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі і прислухувався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невольництва. Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його з темного гробу, повернуло йому життя. Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думками дожидався він боярина.
— Так ти тут? — скрикнув боярин, вступаючи в намет.— Бідний хлопче, даремно я старався о твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина.
— А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? — відповів Максим.— Ну, але що ж таке сказав мій батько?
— Казав, що будуть битися до остатнього духу та й годі! «Або ми,— каже,— всі поляжемо, або ви».
— Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумати, заким що говорить.
— Вже я то бачу, що він хоч потроха, а правду каже,— мовив неохітно боярин.— Але що діяти? Все-таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!
— Ей, боярине! є способи на силу! — відмовив Максим.
— Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,— ви вчарували її, то певна річ,— навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра, але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин.
— А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу?
— Не знаю. Бачиться, нема. А втім, не довго й чекати, рано побачимо. Тілько лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!
— Ні, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само, як я. Мусиш волити їх волю.
— Але що ж я їм удію?
— Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.
— Ти? Мені? — скрикнув здивований боярин.— Що ж ти можеш зробити для мене?
— Я знаю стежку з сеї кітловини, безпечну, а скриту, про яку не знає ніхто в Тухлі, окрім мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивести відділ монголів наверх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде розвалити засіки і вийти з сеї долини.
Боярин стояв, мов остовпілий, перед Максимом, ушам своїм віри не няв. «Невже ж се може бути?» — блиснуло в його голові, і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все-таки йому подобалася його рицарська твердість і незломність; тож тепер, коли почув такі Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься остатнє пасмо віри в чесність і постійність людей.
—Хлопче,—скрикнув він,—що се ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?
— А що ж, боярине,— сказав напівсумно, а напівнасмішливо Максим,— сам же ти сказав, що сила солому ломить.
— Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду»?
— Що діяти,— сказав знов так само Максим,— як не можна додержати присяги, то не можна!
— І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? — скрикнув гнівно боярин.
— Боярине,— відказав терпко Максим,— не згадуй про неї!
— А видиш, як тебе се вкололо! — сказав боярин.— Видно, що я правду кажу.
— Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби..?
— Якби що? Чому не договорюєш? — скрикнув Тугар Вовк.
— Нічого, нічого! Я тілько ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?
— Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?
— Направду, коли тілько буде можна...
— Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
— Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тілько не буде якої іншої перешкоди.
— А яка ж би могла бути?
— Я... не знаю...
— Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!
— Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отсе тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.
— Нехай і так,— сказав Тугар Вовк.
— І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.
— Се розуміється само собою,— сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.
Які тривожні, які

читати