Завантажити

проходу. Покажеш його сторожам, і вони пропустять тебе.
— А ти?
— За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.
— Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О, ні, не хочу сього.
— Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.
— Я також! — сказав уперто Максим.
В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.
— А що? — сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.
Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.
— Все добре, тату,— сказала вона,— тілько...
— Тілько що?
— Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тілько як він сам може сказати його, воно має силу.
— Ну, то чорт його бери! — відворкнув гнівно боярин.
— Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстінь від Пети: з тим перстенем варта пропустить його.
— О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить — сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.
Засумувалася Мирослава, її ясні очі покрилися сльозами.
— Соколе мій! — сказала вона, знов припадаючи до Максима.— Зроби так, як я тобі раджу: візьми сей перстінь!
— Ні, Мирославе, не бійся за мене! — сказав Максим.— Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.
Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибіль, хоч і як силкувалася не показувати сього по собі. Украдком поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намета за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалося від якоїсь неясної мішанини радості, і тривоги, і надії.
VII
— Що се за стук такий у лісі? — спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч із нею через монгольський табір.
— Дрова рубають,— відповіла коротко Мирослава.
— Та тепер? уночі?
— Зараз буде день.
І справді, ледве сказала се Мирослава, коли втім на високих кам'яних обривах, що стіною окружали тухольську кітловину, тут і там замиготіли іскри: се тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якісь темні постаті. Цюкання сокир залунало з подвійною силою.
— Що вони роблять? — спитав боярин доньки.
— Дерево обтісують.
— Нащо?
— Прийдеш, то й побачиш.
Вони йшли далі через табір. Де-не-де варта зупиняла їх — приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила. Вартові дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальників, але ті, видячи, що тухольці держаться спокійно, веліли їм не робити крику, а тільки матися на осторозі. Що позапалювали так много огнів, се ще й ліпше для монголів — не зроблять скритого нападу. Можна спати спокійно, доки ті огні горять, бо й так завтра чекає військо велика праця.
А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам'яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.
— Хто йде? — крикнули вгорі голоси від огнища.
— Свої! — сказала Мирослава.
— Що за свої? — скрикнули тухольці, заступивши стежку. Живо пізнали Мирославу, що йшла передом.
— А за тобою хто.
— Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями.
— До якого біса нам переговорів? Коби борзо сонічко на небо, не так ми з ними переговоримося.
— От які ви смілі! — сказав усміхаючись Тугар Вовк.— Ну, ну, до такої радости не довго ждати. Та тілько не знати, чи вашим матерям се буде така радість — видіти ваші голови на монгольських списах!
— Цур твойому слову, вороне! — скрикнули тухольці, обступаючи боярина.
— Ну, ну,— задобрював їх Тугар Вовк,— я ж не бажаю вам того, а тілько кажу, що се не було би добре. І власне, щоб вас охоронити від такої долі, я й хотів би переговорити з вашими старими. Бо жаль мені вас, молоді, нерозважні діти! Ви готові йти сліпо на смерть, не питаючи, чи буде з того кому який хосен, чи ні. Але старі повинні розважити.
Так гуторячи, боярин наблизився до огнища, при котрім майстри обтісували дерево, інші в обтесаних уже стовпках довбали діри, інші бортили борти та притісували чопи.
— Що се ви робите? — спитав боярин

читати