Завантажити

стараючись забезпечити твою долю, а той новий, миліший, молодший товариш, може, десь тепер зі своїми тухольцями руйнує нашу хату, остатнє й одиноке наше пристановище на світі!
Мирослава не витерпіла тих їдких докорів,— гарячі сльози бризнули з її очей.
— Ні, се ти, ти не любиш мене,— сказала вона, заливаючись слізьми,— і я не знаю, що відвернуло твоє серце від мене? Я ж не дала тобі ніякої причини! Сам ти вчив і наказував мене жити по правді і говорити правду! Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивіла тобі?
Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верха гори і їхали вузькою дорогою поміж високими буками, що зовсім заслонювали перед ними небо. Коні, здані на власну волю, самі шукали собі стежки серед сутінків і, зчаста форкаючи, тюпали звільна по похилій каменистій дорозі під гору.
— Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщини? — спитала нараз Мирослава, стираючи рукавом сльози і підводячи догори голову.
— В світ за очі,— відказав батько.
— Ти ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину.
— Правда опротивіла мені: я сказав неправду.
— То куди ж їдемо?
— Куди сама хочеш. Мені все одно. Може, їхати до Галича, до князя, котрому я наприкрився і котрий рад був мене позбутися? О, хитра се штука, той князь! Використати силу чоловіка, виссати його, мов спілу вишню, а кістку кинути геть — на те він якраз. І який рад був він, коли я попросив у нього даровизни землі в Тухольщині! «Іди,— сказав мені,— нехай лишень тут не бачу тебе! Йди і угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди не вертай!» Ну, що, може, їхати нам до нього, жалуватися на тухольців, просити напроти них княжої помочі?..
— Ні, таточку!—говорила Мирослава.—Княжа поміч злого не направить, а тілько ще дужче прогрішить.
— А видиш,— сказав боярин, небагато зважаючи на остатні слова доньки.— Ну, а може, вертати нам до Тухлі, до тих проклятих хлопів, до того чорта Беркута, і просити у них ласки, піддатися їх карі, зректися свого боярства і благати їх, щоб нас приняли до своєї громади, як рівні рівних, і жити з ними так, як вони, з вівцями вкупі, між вівсом і гноєм?
Постава Мирослави незамітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось при тих словах.
— А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? — спитала вона живо.
— Хто знає! — сказав гризько боярин.— Се ще якби ласкаві були їх хамські величества й їх надвеличество Захар Беркут!
— Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Тухольці не люблять неправди; вони хоч і засудили нас, то, може, по свойому праву. А може... може й ти, таточку, дечим... своїм острим поступуванням причинився до того? А коли б лагідно, по-людськи з ними...
— Ах, боже, се що таке? — скрикнула нараз Мирослава, перериваючи свої попередні міркування. Вони станули саме на вершку гори, і перед ними, мов силою чарів, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж і огнищ. Небо жевріло кровавим відблиском. Немов з пекла, неслися з долини дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко роздираючі серце зойки мордованих старців, жінок і дітей, в'язаних і ведених у неволю мужчин, рик скотини і хрускіт будинків, що, перепалені, валилися додолу, а по тім величезні водопади іскор, мов рої золотистих комах, збивалися під небо. В кровавім розблиску огнів виднілися тут же в долині над рікою довгі, безконечно довгі ряди чотиригранних шатрів, переділені від себе широкими відступами. Люди, мов мурашки, снували поміж шатрами і громадилися коло огнищ. Мирослава стала на той вид, мов остовпіла, не можучи відірвати від нього очей. Навіть старий, понурий боярин не міг рушитися з місця, потопаючи очима в тім лячнім, кровавім морі, ловлячи носом запах гіркого диму і крові, вслухуючись у змішаний гамір, у зойки, стогнання та радісні окрики побіди. Навіть коні під нашими їздцями почали тремтіти всім тілом, стригти вухами і форкати ніздрями, немов лякалися йти дальше.
— Тату, про бога святого, се що таке? — скрикнула Мирослава.
— Наші союзники,— сказав понуро Тугар Вовк.
— Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою тривогою?
— Так, се вони!
— Нищителі руської землі!
— Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства.
— Тату, се загибель наша! Як не стане хлопів, то хто буде кормити бояр?
— Не бійся, не вродилась іще та буря, що здужала б до кореня знищити те підле насіння!
— Але ж, таточку, монголи не щадять ні хати, ні двора, ні князівської палати! Сам же ти не раз оповідав, як вони подушили князів під дошками.
— І се добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не задушили ніякого. Ще раз кажу тобі: се наші союзники!
— Але ж, таточку, ти хотів би входити в союз із тими дикунами, обагреними кров'ю нашого народа?
— Що мене се обходить, хто вони і які вони? Крім них ми не маємо виходу. А нехай вони

читати