Завантажити

Бійся бога, чоловік намучився в лісі, намерзся, як собака, крейцарика при душі не має, а треба прецінь чимось душу підкріпити.
Анна. Ей, Миколо, Миколо! Кілько разів я тобі говорила: радше притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш іти! Адже війт тебе за таке до арешту борше запакує, ніж ти його!
Микола (глядить на неї з острахом). Агій, жінко! Та се ти правду кажеш! А мені се і в голову не прийшло. Ну, на, мийі
Анна (миє його). Я би не знати що за се дала, що ти не тілько поліна продав, а ще й сам війтові якесь згірдне слово сказав.
Микола. Я? Та скари ж то мене господи, що ні! Вчепився мене, що латер неповний. Я, як звичайно, остатній накладав, а він до мене. Вже там хтось мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полін продав.
Анна. А може, він і сам видів?
Микола. А дідько його знає, може, й видів. Досить, що він до мене. «Я тобі, — каже, — не заплачу, поки латер не буде цілий». А я кажу: «Який був у лісі, такий тут є». А він мені каже: «Брешеш, ти п'ять полін продав». А я йому кажу: «Як продав, то не сам продав. І інші продають». А він до мене пристав: «Хто продає?» Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правді, чоловік нічого не бачив, а так на першого-ліпшого говорити стидно. От я возьми та й скажи йому: «Та й ви самі, доки-сте не були підприємцем, то-сте продавали». Не встиг я йому се сказати, а він як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й нестямився, коли, і хто, і як мене відборонив та на сани посадив.
Анна (хитає головою). Я так і думала, що ти щось таке мусив ляпнути. Війт не такий чоловік, аби когось задармо вчепився.
Микола (гірко). О, та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний, коби. тілько не твій чоловік.
Анна. Я тобі честі не уймаю, але полін не треба було продавати.
Микола. Л мерзнути та о голоді бути треба!
Анна. Було собі з дому взяти пару крейцарів на горівку, коли вже без неї не можеш обійтися. Адже ж ми вже не такі остатні.
Микола. От таке! На заробок їхати і ще гроші з дому брати!
Анна. Ну, коли так, то маєш заробок, якого-сь хотів. (Застелює стіл і заходиться давати вечерю.) Ну, але де ж ти так довго барився?
Микола (гнівно). А тобі що до того? Не твоє діло! Коли я тобі такий нелюбий, то не питайся мене ні про що!
Анна (ставить миски на стіл). Ну, коли так будеш зо мною говорити, то певно любіший не будеш.
Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вікні, Anna заставляє вечерю. Микола обертається і починає мовчки їсти. Втім чути стукання до вікна. Анна здригається, Микола випускає ложку з рук.
Анна. Свят, свят, свят! А се що таке?
Микола. Хтось до вікна стукає! В таку пізню годину, в таку негоду — ой, може, яке нещастя!
Голос за вікном. Гей, люди, створіть, не дайте душі загинути!
Анна. Хтось, певно, з дороги збився. Біжу створити.
Микола. Анно, стій! Може, яка зла душа?
Анна. Ба, та що? Дати чоловікові загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нікому ми нічого не винні, то чого нам боятися? (Виходить. Чути калатання засувів.)
 
ЯВА ШОСТА
 
Микола, по хвилі входить Жандарм з карабіном, увесь присипаний снігом, за ним Анна.
 
Жандарм . Дай боже добрий вечір!
Микола. Дай боже здоровля!
Жандарм . Перепрашаю, що в таку пізню пору неПрошений до вашої хати набиваюся. Але там такастоашна буря, куревільниця, щоне дай господи! Я з дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметі, або вовкам на зуби попадуся.
Анна (хреститься). Господи!
Жандарм (озирається на неї, витріщуе очі, потім перемагає себе). А так! Недалеко вже було до того. Там під лісом чути, як вони виють. Кождої хвилі могли, бестії, зо мною привітатися!
Микола. Та роздягніться, пане, сідайте! Адже ж тепер, під ніч, далі не підете.
Жандарм . Та куди вже! Ніг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, господи тобі слава, що з душею з того снігового пекла вихопився! (Обтріпується зо снігу і починає роздягатися. Микола придивляється йому ближче.)
Микола. А ви відки, пане шандаре?
Жандарм . Та ходом з міста.
Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але мені здається, що я вас десь колись бачив.
Жандарм (сміється). Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хіба ж ти не пізнав мене? (Клепле його по плечі.)
Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали... Анно, ба, а ти хіба не пізнала Михайла?
Анна (зовсім забувшися, стоїть кінець столу і, не дивлячись на них, шепче молитву). І остави, і ослаби, і відпусти, господи...
Жандарм (регочеться). Анно! Господине! Що се вам на побожність зібралося? Що ж то, не привітаєтеся зо старим знайомим?
Анна (подає йому руку). Як ся маєте, пане шандар?
Жандарм (хвилю пильно глядів на неї, потім пустив її руку, зціпив зуби і відвернувся, говорить далі тільки до Миколи). Ну, нинішньої ночі не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крізь вітер ті вовчі голоси, та й то так недалеко — ну, гадаю собі, вже по мені! І так мені нараз мовби хто приском поза плечима посипав. І в тій самій хвилі я побачив збоку світло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але

читати