Завантажити

Демокріта18: “Negat enim sine furore Democritus quernquam poetam magnum esse posse”19 (De divinationibus, I, 37). Та й стара латинська назва carmen, що в літературній мові отримала значення “вірша”, “поема”, первісно значила “закляття”, “чарівницька примова”; відгомін сього первісного значення заховався ще й досі в французькім слові charme (чари, принада), charmant (принадний, чарівний).
Певна річ, в часах переваги рефлексії над дійсним вітхненням і наслідуванням дійсної творчості люди почали всі оті давні погляди, поклики давніх поетів до Музи, до Аполлона з просьбою, щоби наслав на них поетичне божевілля, вважати пустими риторичними фігурами. Багато заколоту наробила тут грецька назва ???????(рукодільник, ремісник), що заступила місце первісного ??????— співак. Маючи назву ??????? на означення поета, пізніші теоретики вимірковували для неї відповідні дефініції, не згідні з самою основою предмета. Платон виводить сю назву від поняття ?????? ??????— творити міфи, — а властиво, коли ті міфи були вже витворені народною фантазією, перетворювати ті міфи відповідно до артистичних вимог. Те розуміння поезії, зрештою, не було оригінальне Платонове; ще Геродот20 назвав Гомера і Гесіода21 тими, що зробили грекам богів. Відповідно до сього розуміння дефініював також Арістотель поезію як свідоме перетворювання міфів, що є в найширшім розумінні слова, споминів, себто ідей, отож як артистичну техніку без властивої творчості. Новіші досліди показують, що тут була помилка давніх філософів, що слово поет — не походить від грецького — робити, чинити, але від того самого кореня пой, який заховався в старослов'янськім і теперішнім російськім пою, пой — співаю, співай, і значило, таким робом, те саме, що й гомерівське (Dr. Brunnhofer. Vom Pontus bis zum Indus. Leipzig, 1890, стор. 2 — 3).
Довгі сотки літ панувала отся фальшива і одностороння Арістотелева дефініція; повставали і щезали нові держави, нові релігії, нові світогляди; люди ламали пута старих порядків і старих понять в політиці і науці, а Арістотелеві формулки стояли собі нетикані. Тільки під кінець XVIII віку захитано їх авторитет; в поезії повіяло новим духом, що до нього приложено характеристику “Sturm und Drang”22. Його поклик був: емансипація поезії з конвенціональних повивачів в ім'я свобідної, творчої індивідуальності, і тут же виринає знов розуміння поетичної творчості як божевілля. Гете розпочинає свого “Вічного жида” характерними словами:
Urn Mitternacht wohl fang ich an,
Spring aus dem Bette wie ein Toller;
(Nie war mein Busen seelenvoller)
Zu singen den gereisten Mann23 —
(Goethes Werke24, V, 153;
Kurchner D. Nat. Litt., 86)
Поетичне вітхнення називається “holder Wahnsinn”25, скептик Віланд у вступі до свойого “Оберона”26 вискачав уперве ту характерну дефініцию:
Noch einmal sattelt mir den Hippogryphen, ihr Musen,
Zum Ritt ins alte, romantische Land!
Wie lieblich um meinen entfesselten Busen
Der holde Wahnsinn spieltl Wer schlang das magische Band
Um meine Stirne?27
(Wielands Werke28, II, 3; Kurchner, 52.)
Таких цитат можна би в поезії XIX віку вибрати дуже багато, особливо з поетів т. зв. “романтичної школи”, про котрих справедливо сказано, що вони були “die Entdecker des Unbewussten”29. Та ми будемо намножувати їх. Пригадаємо тільки, як Міцкевич30 у одній своїй імпровізації признався про писання свого “Pana Tadeusza”:
Ja rymow nie dobieram, ja zglosek nie sktadam,
Tak wszystko napisatem, jak tu do was gadam.
W piersi tyiko uderze, wnet zdroj stow wytrysnie,
A jesli na tym prqdzie iskra boza btysnie,
Nie wynik to rozumu, ani ptod marzenia,
Od boga ja przyjatem na skrzydtach natchnienia31.
(“Dzieta” Adama Mickiewicza, wyd[anie] H. Biegeleisen, VI, 313).
Ся сама думка, що поетична творчість є щось відмінне від звичайного людського “я”, вносить до нього щось особливе, проривається не раз і у Шевченка. Він дуже часто обертається до своїх “дум” як до якихсь істот, окремих від нього, обдарованих власною волею:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб'ята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти...
(Кобзарь, II, 8)32.
Таких місць у “Кобзарі” чимало; їх можна би взяти за образові речення, за конвенціональні звороти, якби вони не появлялися надто часто, власна, в пізнішій добі Шевченкової творчості, в тих його ліричних творах, де він добував найглибших, найсердечніших тонів, де був свобідний від усеї конвенціональної фразеології. Ще виразніше бачимо се в вірші “Муза”, котру поет величає своєю матір'ю і вчителькою:
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду.

читати