Завантажити

"Finsterer balyguteh", - батiг застромив за пояс та повiльно розхитує головою налiво, направо, немов роздає поклони тим пречудним благословенним нивам, тiй луцi далекiй i тому Дiловi синьому, що з заходу сонця вистрiлив високо в небо своєю тяжкою масою, круглими лiсистими верхами та мрiє в вiддалi величний, спокiйний, непрослiдимий, немов шмат неба, котрим природа для бiльшої вподоби замаїла нашi гори. А малий Герман за той час сидить посеред куп онучок, струже дещо та веде сам з собою всiлякi розмови, немов се вiн онучкар, а до нього приходять баби i торгуються з ним.
Але ось вони з'їхали з гори. За ними схопився туман пороху, перед ними зеленiють верби, вишнi; срiблиться рiчка межи хатами, iграють дiти на вигонi, бродить худоба по оборах: село. Герман схапується, щоби створити лiсу, i швидко запирає її, скоро вiзок проїхав, та бiжить за ним, бо вже чує гавкання довкола, - вже з присп посхапувалися пси i бiжать громадою привiтати гостя. Дивачний стрiй, ще дивачнiший вiзок побуджує їх до лютої запеклостi, а кiлько раз Iцик або й Герман протяглим, проникливим голосом закричать: "Мiняй онуцi, мiняй!" - то пси аж заливаються, аж землю рвуть пiд ногами з превеликої лютi. Вони гурмою бiжать довкола вiзка: деякi уїдають на конину, котра хитає головою на всi боки, немов розкланюється добрим знакомим, а як котрий пес надто вже до неї надскакує, форкне i пiдiйме голову догори та й далi. Другi взяли на око онучкаря, бiжать попри вiз, хапають зубами за колеса, але все дармо. Германовi робить превелику утiху тота безсильна лютiсть псiв, вiн дразнить їх прутом i голосом та регочеться до розпуку, коли який смiлiший зведеться на заднi лаби, щоби скочити на вiз, - вiз тим часом пiмкне дальше, а бiдний псисько аж перекарбулявться з розмаху в поросi.
Аж ось по хатах, по оборах ворушня, гамiр, крик, бiганина... Баби, хлопцi, дiти - все бiжить навпроцапи на улицю, доганяє мiняйла. Але мiняйло немов не бачить їх, немов не чує, як кричать: "Жиде, жиде, а зажди-но!" Вiн бачить, що їх ще мало, їде далi, де на мiстках та по оборах пiджидають другi, i ще раз затягає своє протяжне: "Мiняй онуцi, мiняй!" Аж тепер вiн зупиняє конину, кидає їй кулак сiна i обертається назад, щоби видобути скриньку з всiляким добром, за котре промiнюють селяни платники. от тут зачинається життя, рухливе, говiрке, веселе! Тут i для Германа робота. Охочих до мiнянки купа велика: однi вiдходять, другi надбiгають, - Iцковi годi всiх заспокоїти. Герман i воза пильнує, i сам дещо торгує, - на нього Iцик здав сiльських дiтей, котрих найтяжче обiгнатися, а найлегше одурити. Герман ще й тепер з усмiхом згадує, як то вiн шпарко увивався межи сiльськими хлоп'ятами, як швидко вiдправляв їх, як зручно умiв пiдсунути кождому то, чого той хотiв, i брав вiд нього шмат узатроє бiльше, як варт товар. I кiлько-то було сварiв, крикiв, проклять на тих сiльських вигонах. Особливо з жiноцтвом була тяжка рада. Упреться одна з другою i не вступиться: дай їй тото або тото за тiлько онуч. Але тут Iцик був уже зовсiм не той, що дома: упреться i собi, i насварить на бабу, i споганить їй всю родину, i таки поставить на своїм. Довго тягнуться торги та передирки. Iцик поволеньки пiдганяє конину горi селом, все в супроводi цiлої гурми сiльських хлоп'ят та дiвчат, у котрих нема платянок i котрим зависливо дивитися на ножики, перстенi та скиндячки, що другi понамiнювали.
Поволi їдучи горi селом, вiзок чим раз, то бiльше наповнюгться платянками, Iцик поглядає на їх наскиданi копицi i засукує руки, - знає, що швидко набереться в нього сотнар i буде мож везти до лiверанта в Дрогобичi. Аж ось вони серед села, против широкої мурованої коршми. Iцик звертає конину на брудне обширне подвiр'я. Орендар Мошко його знакомий. Тут вiн пообiдає, - розумiється за грошi, - печених бараболь i молодої цибульки i побалакає "зi своєю вiрою", тут i конину попасе, i онучки в коморi зложить на час, бо йому невигiдно з ними возитися. Його приймають радо, йому так любо посидiти в тiснiм ванькирi, заваленiм трохи не до повали бебехами, йому так любо гуториться серед вереску жидiвських бахурiв та уриваної бесiди двох селян, що широко розсiлися в коршмi на лавцi, випили по пiвкватирцi, люльки позапiкали та, пикаючи, час вiд часу перекидаються кiлькома словами. I Германовi добре та любо побiгати надворi з орендарськими хлопцями, покричати, поборотися, покарбулятися на м'якiй муравi. Сонце саме в полуднi. Жарко, аж душно. Комарi та овадня докучають Iцковому коневi, котрий дармо форкає та обмахується хвостом, гризучи пахучу, свiжу траву, що йому докинули орендаревi хлопцi. Дiтям жаль коня, вони беруться обганяти його вiд овадiв, а коли їм то навкучиться, поналамують зеленої широколистої вербини i обтичуть нею коня для якого-такого захисту.
Сонце хилиться з полудня. Iцик вiдпочив, покрiпився, напоїв коня, шмати позносив до орендарської комори i зложив до свого-таки мiшка, що там стоїть лишень про тоту потрiб. Пора в дорогу. Вiзок порожнiй легко котиться i туркоче дорогою. Iцик живо пiдганяє коня i знов

читати