Завантажити

воздух, - але зараза i там їх дi гнала, може, лиш де сотий успiв вернути назад. Але у Германової матерi грошей не було, зарiбку не стало i хлiба, нiчого. Вона серед загальної тривоги валандалася попiд хату, без пам'ятi вiд переляку i голоду, раз в раз заводила дивними голосами, доки й сама не впала на землю, заражена. Герман тямить добре, як прибiг до неї i з дитинячою цiкавiстю зблизився к тому тiлу, посинiлому, покорченому, близькому лютої смертi. Йому ще i нинi живо стоїть перед очима вираз її лиця, такий безграничноболiсний, перекривлений та змiнений, що аж йому, малому, мороз перейшов по тiлi. Вiн тямить кождий її рух, кожде її слово в тотi страшнi хвилi вiчної розлуки. Насамперед вона кивнула рукою, щоби не приступав близько, - материнська любов, хоть пiд грубою оболiчкою, не загибла в нiй, а проявилася в хвилю найтяжчої муки. Її рука, простягнена, безвладно упала на землю, а Герман бачив, як всi жили, всi сустави стягались, то випручувалисудорожно, як вона дрижала з холоду, а попiд шкiру щораз виднiше набiгала синя, ба зеленкувата муравиця.
- Герш, - прохрипiла вона, - не пiдходи... до... мене!..
Хлопець стояв мов отуманiлий. В тiй хвилi вiн дуже мало i дуже невиразно розумiв, що воно таке дiється. Шарпане судорогами тiло матерi почало перекачуватися на всi боки.
- Герш!.. чесно жий! - простогнала нещаслива, ледве дишучи. В тiй хвилi упала лицем на землю.
Герман стояв, боячися приступити до неї, а не менше боячися утiкати.
- Води! води! - прохрипiла конаюча, але Герман не мiг рушитися з мiсця, його пам'ять щезла на тот час. Як довго вiн так стояв, два кроки вiддалений вiд матерi, того й сам не знає. Навiть не може собi нагадати, хто i як пробудив його з того остовпiння, коли i куди спрятали трупа: все то пожерло вiчне забуття, вiчна непам'ять.
Вiн очутився вночi серед улицi. Голод рвав його нутро, спрага горло палила, тривога немов клiщами стискала груди. А довкола тиша глибока, глуха, темна, безрадна. Лиш часом з якогось далекого кута, немов з-пiд землi, чути приглушене хлипання або стогнання конаючих. По хатах, де є ще живi люди, блимає свiтло, меркотячи в вiддалi i, мов острi ножi, прорiзуючи пiтьму. Малому Германовi ще страшнiше робиться, коли глядить на тотi свiтла, - вiн аж тепер почуває цiлу пропасть своєї самоти, свого сирiтства, - його зуби мимовiльно цокочуть, колiна пiдшпотуються i дилькотять, свiт починає крутитися перед ним. Але ось подунув холодний вiтер вiд сходу, вiдсвiжив його. Вiн ходить улицями, щохвилi озираючись. Але голод не перестає йому докучати, прогонює поволi все друге, прогонює i страх i пiдсуває йому нову, смiлу гадку. Германовi нiколи довго розважувати, - вiн тихими кроками, мов кiт, крадеться до першої-лiпшої хати, у котрiй не видно свiтла, де, значить, всi вимерли. Перша, до котрої пiдiйшов, була замкнена, - добуватися дарма рiч, сили нема. Вiн поповз к другiй. Хата стояла розтвором, i Герман увiйшов досередини. Насамперед полiз до полиць, до мисника, - всюди обшарив, щоби найти бодай чим-тим занестися. Йому пощастилось найти здоровий кусень хлiба. Вхопивши його, вiн аж стрепенувся i в безумнiм переполосi пустився утiкати з хати.
Заспокоївши голод, хлопець засунувся пiд якийсь плiт у лопушшя i заснув мов убитий. Другого дня збудився значно покрiплений, - особливо утiшив його ясний, теплий, сонячний день, при котрiм щезали всякi страхи. Вiн побiг по улицях, небагато зважаючи на крики i плачi довкола. Думка про власну смерть не заходила йому в голову, а а вчорашнього хлiба ще добрий кусень лежав у нього за пазухою, - голоду не боявся. Аж ось вiн попав на одну улищо, по котрiй возили мерцiв з трупарнi на кладовище - далеко за мiсто. Вiн зразу цiкаво приглядався всьому. Вози за возами тяглися улицею довженним рядом, обладованi трумнами, наборзi позбиваними з неструганих дощок. Крик та завiд осирочених не вмовкав, - товпами перлися люди рiзних станiв улицею, багато навiть по дорозi падало заражених. Германа пробiг мороз, коли поглядiв на ту страшну безконечну процесiю, - вiн щодуху почав утiкати з тої улицi, сам не знаючи куди, щоб лиш у далекi, глухi закавулки. Але ще довго опiсля йому причувався гуркiт трумн, накиданих купами на драбиннi вози та тягнених по вибоїстiй каменистiй улицi, - прочувався йому той плач болiсний i лякав його не раз серед тихої ночi.
Куди блукав вiн до кiнця сього дня, як проводив слiдуючi, вiн докладно не тямить. Незвичайнi, а на його молодий органiзм надто сильнi враження приглушили його пам'ять. Вiн тямить тiльки те, що часто добувався до пустих хат, пертий голодом, i шарив напотемки по кутах, поки не надибав де яку страву або кусник хлiба. Чим далi, тим бiльше лишала його пам'ять, йому ставало якось гаряче в головi, у грудях, а перед очима часто крутилися червонi колеса, - вкiнцi все щезло, темно...
Вiн прокинувся в якiйсь обширнiй свiтлицi, в котрiй, не знати чому, було дуже холодно. Вiн лежав на лiжку, прикритий коцом, i дрижав. Сонце, бачиться, саме заходило i косим промiнням освiчувало блискучу, лакировану,

читати