Завантажити

себе глянути на бойовисько тільки тоді, коли вода поглинула той жах.
Потявши одного можа, степовики запосіли другого, який одчайдушне відбивався сулицею. Тим часом кілька напасників помалу відтрунювали коней із жонами до лісу, що брався від Соляного шляху вгору, інші добивали комонників, озброєних киями. Захисників лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманілий, і досі тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попід свіжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподіваючись найти рятунок за його неглибокою водою. Руки в Богдана тремтіли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали тиснути його до кручі, а він одбивався мечем, Богдан помітив Малка. Тивун сидів верхи, ввібравши голову в плечі, — ховався за кущем калини. Княжич завдав собі гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко помітив його лише тоді, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з коня.
— Ти чо... чого! — забелькотав тивун. Нажаханий недалеким боєм, жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву.
— Чо-чого, речу! — перелякано заволав Малко й у нестямі хльоснув княжича впоперек спини гарапником.
Але хлопець уже схопив коня за повід. Тивун не втримався й з усього маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в слабину, кінь, заіржавши, рвонув ускач і з розгону врізався грудьми в двох комонників. Один тут-таки полетів із кручі додолу, другий устиг вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кінь упав і затиснув свого верхівця.
Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де під лісом добивали останнього оборонця. Ворогів було п'ятеро, але вони не сподівались такого повороту в сутичці. Один з них уже перекинув собі через сідло котрусь жону, погнав у глиб Діброви. Стомлений у битві кінь біг погано, й княжич наздогнав його біля перших дубів. Порівнявшись із крупом степовикового коня, він здійняв над головою гатило, здійняв обома руками, та ледве не вбив свого воронюка, тоді здійняв удруге, й степовиків буланий упав на задок з розтрощеним крупом. І степовик, і жона лежали під крислатим дубом, упавши сторч, та Богданові ніколи було додивлятись, чи вони живі, чи мертві, бо решта вже оговталась і спрямувала своїх коней на нього, забувши й за можа, який гнався вслід, високо піднявши двосічний меч, простоволосий і знесилений нерівним боєм. І чи то й степовикам урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсім дитину, але передній шаснув повз нього, не нанісши смертельного удару шаблею. Й се дорого обійшлось і йому, й не тільки йому. На удар наступного степовика Богдан махнув своїм гатилом, шабля брязнула об важку дубову довбню й відскочила; рука в того, певно, отерпла від такого удару, й за наступним разом Богдан просто зніс його з сідла.
Лишалося ще троє ворогів. Одного здолав між. Другий, зім'явши можа, повернув зопалу назад і став легкою здобиччю Малка, третій закрутився на місці, хотів чкурнути в Діброву, але дерева тут росли надто густо. Тоді, кинувши чорною шапкою з кудлатої голови об землю, він поцілував шаблю і приострожив коня назустріч княжичеві Богдану.
Княжич тримав гатило високо над головою, і, коли б степовик трапив саме під мах, лишилося б від нього мокре місце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кінь пробіг зо п'ять кроків на задніх ногах.
Богдан, махнувши гатилом у повітрі, мало не випав із сідла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся.
Хоч уникав дивитись на вершника, відчував, як його пропікають люттю очі смаглого степовика.
Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герці, й хто зна, чим би все скінчилося, коли б степовиків карий за п'ятим разом не схарапудивсь і не став дибки. Шабля свиснула в повітрі й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зріз, і застряла в ньому. Він поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, і довгий ніж просвистів повз Богданове вухо.
А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не міг і дихнути від забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Він погнав понад яром до лісу. Та тут на дорозі йому став Малко. Не знати звідки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бігали, збурені боєм, він виріс якраз на шляху втікача, тримаючи в руці меч. І чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилиці випнулися й оголили два гострі хребці.
Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бік, раптом розітнув повітря довгим мечем й опустив його степовикові на потилицю. Княжич Богдан сидів, поклавши на коліна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам і який тепер ходив поміж розкиданими на траві степовиками й дорізував поранених. Усі три жони були живі.

читати