Завантажити

челядника, та сина знову ніхто не міг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвіта наступного дня він здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намір шаснути повз вітця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.
— Куди зібрався-с?
— Пустіть! — глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав міцно.
— Злазь.
Юрко, зашарівшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.
— Ходім.
Гатило поманив підстаркуватого челядника Мааса й віддав йому синового жеребця:
— Розсідлай.
А сам пішов до хорому, певен, що Юрко тепер нікуди не дінеться й не втече, поламавши волю вітцеву.
Вони сиділи в столовій світлиці й не дивились один на одного.
— Що-с намислив проти вітця? — тихо спитав Гатило. Син мовчав, і се ще дужче хвилювало князя. Він повторив: — Що-с намислив?
Двадцятишестирічний сотник уперто дивився кудись у вікно, широкобровий і гарний, і темно-каре волосся спадало йому до пліч, як і належить княжичеві.
— А нічого, — нарешті видавив син.
— Віри не йму. Щось та пече тобі душу. Повідай, сину. В княжому домі котора — то найлихіший ворог. Нехай таті землі нашої в пря котораються — не ми. За що стережеш зло на вітця — речи!
Син мовчав, і Гатило теж мовчав і дивився в інше вікно, й тисячі думок снувалися йому в голові, й жодна не трималась купи.
Й раптом неприємний здогад, що підсвідоме вколов його вчора вранці, застелив Гатилові очі млою. Він обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведені брови й міцно стиснені вуста.
— Заради... неї?
Сі слова зронилися мимохіть, і Гатило пошкодував, та було вже пізно каратися й каятись, бо слово не горобець.
Обличчя Юркове, допіру бліде й нетутешнє, почало братися знітом, аж на очах виступила роса. Він зірвався на ноги й хотів бігти геть, але знову сів і низько схилив голову.
Гатилові все стерпло всередині. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тім'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашніше. Син піднявся проти батька й піднявся заради жони... Юрко важко, слово по слову, вимовив;
— Я-м хіть мав... молити вас... руки її...
Він зірвався, з розгону турнув двері й погуркотів довгими сіньми геть, і Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку він грів у серці до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомість лишився камінь, круглий, холодний голяк, і Гатилові здалося, що він одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скроні, й він тепер ледве всидів, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшніше.
Богдан просидів у світлиці до самих обід, тоді пішов у спочивальню й не відповідав ні на які стукоти в двері, хоч увесь хором аж бринів од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричі, й боляри великі та малі готувалися до завтрашнього весілля. Він же лежав горілиць узутий і дивився на гладенько тесані колоди. Й тільки коли смерклось, устав і стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будівлями. Можі-дружинники — хто сидів на присьпах, хто грав у зернь, хто зібрався гуртиком і просто теревенив, — навіть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь ніколи не приходив сюди.
В стайнях теж було тихо й поночі, та Гатило впевнено ступав поміж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й коні лунко хрупали з ясел овес. Він підійшов до гнідого жеребця й застав там сина, як і сподівався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втікав до свого коня.
В темряві нічого не було видно, й Гатило сів край ясел. Гнідий жеребець, упізнавши його, заспокійливо гигикнув і знову встромив голову в ясла.
— То є послідня лада моя, — хрипко проказав Гатило.
Син глибоко зітхнув, але нічого не відповів на се.
— Послідня, — мовив Гатило знову. — Тобі ж перша... Ти ще стрінеш на своїй путі, а я...
Юрко вдруге зітхнув, і з темряви долинуло:
— Я-м такоже мислив про се...
Хвиля бурхливої ніжності до сина мало не зірвала Богдана з місця, та він утримав себе в руках. Йому стало соромно за ті думки й за той камінь, що вмостився був у його грудях, холодний і важкий голяк, і він таки не зміг устояти й поклав руку синові на плече. Й хоч Юрко сидів мовчазний і напружений, але то так належало сидіти справжньому воєві й справжньому князеві полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якій нарешті одлягло від серця.
 
Місяця липня в перший день
 
Раннього недільного ранку, — ще в княжому дворі тільки курей випустили з пташниць, а вівчарі виманювали з кошар баранів із великими мідними дзвонами на шиях, — повернувся князь Годой. Він був дуже стомлений, цілий учорашній день і цілу ніч не злазив із сідла, немовби передчував, що в

читати