Завантажити

в бентежне, дрімливе забуття, раптом в коридорі задудніли кроки і голосно залунав дитячий плач — плач немовляти:
— Ува!.. Ува!.. Ува!..
Біля самісіньких дверей. Проходили мимо — тупотіли кроки — одні легкі, жіночі, другі тяжкі, солдатські.
В камері всі скинулись і завмерли. Широко витріщені очі дивилися один на одного, а тоді десь крізь стіну, намагались її проглянути, обличчя зблідли й витягнулись, вуха наставились на звук — не одному прийшло в голову страшне, приголомшуюче:
«Чи не моя?!. Чи не моє?!.»
А плач ішов, віддалявся по коридору:
— Ува... Ува... Ува...
Тиша. І раптом в тій тиші понурий, саркастичний голос десь з кутка, з людського звалища:
— Ага-а!!. Попався!.. Старий, злосний враг народа!! Ага!
То було, як обухом, по і так оглушених головах. Але ніхто не засміявся.
«Чи не моя?!! Чи не моє?!»
А збоку біля Андрія хтось істеричним шепотом до свого сусіда:
— Отак... Отак беруть груди... дівочі голі груди у руку... отак! Відтягають, а тоді отак б’ють ребром долоні! «Признавайся, трам-трам-тарарам!..» А з сосків бризкає кров... — «Рубають банки», — рипить зубами другий. — «Признавайся!!» — каже перший і, обхопивши голову руками в божевільному відчаї чи люті, занурюється обличчям в ганчір’я на підлозі, плечі його ходять ходором. Сусід його рипить зубами й спльовує і, зітхнувши, шепоче сам до себе:
— І признається...
Цього всього не можна б витерпіти, і люди ці всі давно були б по божевільнях, коли б не одна людська риса, і не взагалі «людська», а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою іронією, з насмішкою. Ось одного вкидають до камери... Вкидають в повному розумінні цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо він вже тими конечностями не володіє, він непритомний від побоїв. Вкинули, закрили двері й пішли. Тиша. Людина лежить біля дверей на цементовій підлозі пластом, нерухомо, горілиць, заплющивши очі й тяжко дихаючи. .3 уст їй стікає смужка крові. Тиша. Аж ось з протилежного кутка камери хтось питає тремтячим голосом, хтось з друзів:
— Ну, що, Пилипе? Як там?
Людина біля дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами і:
— Та... кажуть... не тільний, а телись!...
— А ти ж?
— А... я.. ка’у... «До бугая не водили».
В камері сміх.
Коли б це чули слідчі і всі там, на «олімпі», як реагують на їхню «героїчну працю"!
Пізно, далеко за північ забрали й Андрія з «брехалівки».
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
— Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали!! — зустрів Донець Андрія весело й ніби справді приємно здивований. — Знамените!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за інтерес було мати справу з півтрупом... От тепер все в порядку.
Донець справді тішився, либонь, милуючись приємною перспективою побавитися з людиною, яка м а є щ о в т р а ч а т и, як кіт з мишкою. Був він, як і в останню зустріч, в добре допасованій уніформі, обчіпляний блискучими ременями, могутній і гарний на вигляд. І, як і в перші рази, від Донця віяло силою чорноземною, степовою, запорозькою, — «справді козацького кореня чортів син! Тільки не туди завернув». А Донець мружив очі, запропонувавши Андрієві зайняти «своє місце» (все те ж «законне» місце на дубовому стільці біля дверей), і нагадував про колишню розмову:
— Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригадуєте й те, що ви відповіли? Забули?..
— Ну, — проговорив Андрій тихо й, як тільки міг, спокійно. — Не забув.
— Що ж ви відповіли?
Андрій помовчав — подумав про Катерину, — а тоді зітхнув і презирливо зсунув брови:
— Починаймо!..
— Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно і що ви з усієї сили хочете бути спокійним. Так, так. Але ж тоді ви говорили тоном повної прострації, як напівтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить... І зараз вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуація змінилася в той спосіб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смерті?
Андрій зціпив зуби, щоб не пальнути якусь істеричну дурницю (думав про Катерину), й мовчав, розглядався по кімнаті. Це була та сама кімната, де вони вперше познайомилися з Донцем. Це його — Донцева — кімната, його «лабораторія», його ланка в великому конвейєрі розбирання людських душ. Така сама, як і кімната Сергєєва. Таке саме млинове решето, такі самі «меблі», така сама навощена блискуча підлога, і навіть в ту саму сторону виходить вікно.
— Ех, ви, — посміхнувся презирливо Донець. — Героя з себе строїте. Революціонера... Наївний, і смішний, і жалюгідний романтик!.. Ну, стройте, стройте... Бавтесь витівками... Але голос у вас все-таки тремтить! — останнє відзначив Донець із злорадством, потому махнув рукою й пішов до столу. Сів, розгорнув грубу зелену течку й

читати