Завантажити

мислити логічно. Та ж не я «ворог народу», а ви, не я мушу признаватися, нарешті, а ви.
Андрій промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя.
26. Гм. Ви, я бачу, танете, як віск. І ще вам мало?
Андрій мовчав. Зайшла довга павза, під час якої Донець пильно вдивлявся в його обличчя. Шукав, очевидно, чи дуже надщерблена вже його воля, мружачи очі, стежив за кожним м’язком. Оглядини, видно, не дали бажаних результатів. Проте Донець скривився насмішкувато:
— Ви давно дивилися на себе в люстро?
— Щодня.
— Овва?! І то де ж?
—В шибу.
— А-а... Ну і як?
— Нічого. Для такого «курорту» добре.
— Гм. Шкода мені вас. З доброго матеріалу вас склепано, та тільки ж...
Знову зайшла довга павза. Донець закурив і запропонував папіросу Андрієві. Андрій відмовився, знаючи різні фокуси слідчих з папіросами, хоч курити хотілося смертельно.
— Якщо дозволите, я закурю свою. Слідчий згодився кивком голови, навіть не звернувши уваги на відмову закурити його цигарку.
— Ну-с, давненько ми з вами бачились. Ви вже думали, що про вас забули?
— Думав, що забули, — зітхнув Андрій іронічно.
— От бачите, а воно ні. Тут не забувають ні про кого.
— Часом як. Там сидять люди по два роки, не викликувані ні разу.
— Ви за них не турбуйтесь. «Хазяїн знає, що кобилі робить». Ви знаєте цю приказку?
27. «Кобила» теж знає, але що з того, як та «кобила» здихає вже.
— Нічого, для того її сюди вкинено. Ви зрозуміли?
— Вповні.
— Ото ж. Ну-с... Ви мали багато часу думати — і що ж ви надумали?
Андрій не знайшовся, що сказати, хотів сказати щось уїдливе, але не знайшов потрібних слів, мовчав.
— Ну, ну, що ж ви надумали?
— Нічого, — зітхнув Андрій.
— За весь час?!
— За весь час.
— Овва! То так ви й за сто років нічого не надумаєте.
— Можливо.
— Гм. Ну що ж. Будемо судити так. Тут ось, — кивнув головою на течку, — досить матер’ялів, щоб вас судити без ваших свідчень. І буде тим гірше для вас.
Андрієве око впало на папір розкритої течки й серце йому тьохнуло. Щось видалася знайоме, почерк знайомий. Донець удавав, що не помічає, куди Андрій дивиться, а Андрій, теж маскуючись в байдужість, непомітно тягся очима до паперу. Він погано чув, що говорить слідчий, так йому закалатало серце.
— І буде тим гірше для вас, — провадив своє слідчий. — Судитимемо, як злісного, непримиренного ворога. Ви знаєте слова Горького? Знаєте?
— Ах, знаю, знаю... Це так часто повторюється, що вже здається, ніби Горький більше нічого й не написав.
Це Андрій випалив з нудьгою, а тим часом тягся очима до течки. На сентенцію про Горького Донець не відповів, лише зсунув брови, повторюючи свою фразу: «І буде тим гірше для вас !..»
Мовчанка.
— Чи, може, ви вважаєте, що ваша справа кінчена? Може, ви підпишете «двохсотку»?
28. Давайте, — промовив Андрій байдуже й тихо.
Слідчий злісно засміявся, витяг якийсь папірець і підсунув Андрієві. Андрій прочитав:
«Протокол про закінчення слідства». І далі «На підставі статті 200-ї я (пропуск для ім’я та прізвища), ознайомившись з ділом, вважаю слідство за закінчене й більше нічого не маю додати».
— Добре, —сказав Андрій і простяг руку. — Дайте мені «діло».
— Для чого?! — здивувався слідчий.
—Тут ось написано — «ознайомившись з «ділом».
Слідчий зареготався. Сміявся несамовито. А тоді урвав, визвірився й процідив крізь зуби:
— Не вдавай з себе розумнішого за московського архієрея. — І вихопив папірець з рук. — Ти хочеш легко відбути — «двохсотку» йому. Ні, брат, постривай. Ще поки дійде до «двохсотки», в тебе волосся вилізе на голові. — І знову сміявся: — «Діло» йому подавай! Чи ви бачили? Ха-ха-ха! У нас, брат, діло не для того, щоб ти читав, а щоб ти писав! Ясно? А читати буде трибунал. Це його прерогатива.
Андрій примружився й дивився на слідчого презирливо, нарешті процідив:
29. Я й читати не стану цієї купи шпаргалля. Це не «діло», а купа сміття. Приведіть його раніше до порядку...
Слідчий перестав сміятись:
— Галло! Ви не забувайтесь, де ви є і хто перед вами! -— а тоді, карбуючи долонею поволі кожне слово:
— Даю вам для роздуми на цей раз небагато часу. Дуже небагато часу. Сергєєв — то був всього тільки хлопчак. Щойно тепер ви побачите, що то таке — слідство! Ясно? — і збавив тон до тихого, єхидного, глумливого:
— Коли б ви знали, що в цім «ділі» — ви б на колінах поповзли. І не корчили б з себе героя. Ви б зрозуміли, що тут є повна підстава вас роздушити, як... як... як...
В цей час увійшов вартовий і щось муркнув, слідчий схопився й вийшов, вартовий за ним теж вийшов.
Як прихилилися двері, Андрій шарпнувся до розкритого «діла» — і враз його наче хто довбнею стукнув — перед ним був аркуш паперу, записаний дрібним жіночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Під самим низом стояв

читати