Завантажити

Нечаєва. Це Катерина! В уніформі сержанта НКВД, гнівна й пломеніюча, перед ним стоїть Катерина! Опалове небо, заткане чадом, над руїнами рідного міста і Катерина в проклятій уніформі. Вона суворо простягає руку й каже «Давай іди». Тоді Андрій закипає гнівом, закипає жалем, закипає розпачем і хоче її вбити. Зціплює зуби й підносить свій гарячий скоростріл... І бачить перед собою очі, повні великих сліз. Андрій шалено тисне на гашетку, але скоростріл не стріляє. Він хапається, спішить, а очі, повні сліз, мерехтять перед ним, і він відчуває, як його горло теж наливається слізьми. Він квапиться, але скоростріл не стріляє. Тоді він несамовито хапає за цівку й, думаючи про братів, заплющує очі й розмахується з усієї сили...
. . . . . .
Звалище тіл застилає все навколо. Андрій тре очі й з жалем роззирається, де ж вона! Де ж вона?! «Катерино!»— каже він з жалем, весь облитий холодним потом. Він не жаліє, що він її вбив, він жаліє, що вона стала такою. Але де ж вона? Звалище таке неймовірне, що годі щось в нім розібрати. Люди лежать, як бревеняки, переплутавшись голими ногами й руками. Посинілі обличчя задерті вгору й роти їхні широко пороззявлювані. Інші тримають в роті пальці чужої ноги або лікоть чужої руки, ось лежать в скрючених позах, переплутавшись в смертельній схватці, —голова одного потрапила межи ноги другого. Піт вилискує на мертво-блідих і посинілих обличчях, на голих плечах, на пальцях рук. Яке жахливе звалище! Андрій зводиться й сідає, прийнявши з себе чиїсь ноги, — шукає очима скоростріла. Скоростріла він не знаходить, але бачить, як насупроти нього зводиться труп, обпирається об мур спиною й, широко відкривши рота, харчить, кашляє, потім виймає рукою одне око, крутить його перед лицем, обтирає ганчіркою й знову вкладає на місце... У Андрія волосся ворушиться на голові.
— Агов! Що ти робиш?! — каже він до мерця.
Мрець мовчить.
І раптом він помічає, що всі мертві починають дихати, ворушаться, опалове небо, сморід і чад над людським звалищем гойдаються. Поволі з того всього випливає електична лампка в стелі...
Тьфу, будь ти прокляте! Андрій уперто хапається очима за лампочку, боючись, що вона зникне, ця лампочка, ця межа між тяжким сном і дійсністю. Нарешті оговтується й глибоко зітхає. Зітхає з жалем — це камера. Це сонна камера ч. І2. «Валет в замок» поламався, і люди лежать, як трупи на побойовищі. «Значить, люди в білих халатах стягли-таки знову всіх до камери», — думає він іронічно, а перед ним сидить дідусь на прізвище Мороз і поправляє своє штучне око. В нього, пак, штучне, скляне око. Вправивши його остаточно. Мороз поморгав віком здорового ока й загнусавив:
—Старосто! Старосто! Валет поламався... Андрієві налягло щось на душу. Звичайно, він ні в які сни не вірив, але щось противно ссало під серцем. Який паскудний сон! Такий героїчний на початку і такий паскудний в кінці. Зітхнувши, Андрій вклинився в направлений «валет» і намагався заснути. Але до ранку не зімкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив її портупею, бачив її очі, повні сліз, бачив, як він люто замахнув скорострілом, вхопивши його за цівку... І серце гнітило якесь тяжке передчуття...
 
Після обіду, як Андрій сидів і печально формував люльку з червоної пластмаси, .любовно вигладжуючи пальцями ніжну дівочу голівку тієї люльки, до камери зайшов наглядач і сказав — «На Чи». В першій половині йшла перекличка, а Андрій поклав дівочу голівку в головах свого лігва й почав збиратися. Він знав, що то по нього. Зібравшись, — взявши торбиночку з пайкою в руки, вийшов із своєї камери й сказав «Чумак».
— Давай без вещей.
Андрій кинув торбиночку назад Миколі й пішов.
Його поведено не на двір, як він сподівався, не до «Чорного ворона», а чомусь в трійники. Він вже думав, що його вкидають в іншу камеру. Може, в одиночку? А може, навіть... в камеру смертників? Але ще ніби зарано. Проте все можливе.
Але його вкинуто ні в одиночку, ні в камеру смертників. Його приведено на другий поверх трійникового відділу і там заведено в якусь камеру. В камері було порожньо, лише стояв стіл, а за столом — сидів його слідчий Донець. Він листав якусь товсту течку, пильно читаючи.
25. Сідайте, — показав Донець на стілець біля столу.
Андрій сів «по формі».
— Можете сидіти вільно, — кинув Донець недбало й листав далі течку. Був він уже не в цивільному, а в уніформі майора НКВД, яка йому була до лиця, — був грізний, суворий і... могутній. Так, могутній і гарний, вражий син. Андрій дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких несамовито убивали. Нарешті Донець перестав листати течку й одсунув її геть, навіть не закривши, аж майже до самісінького Андрієвого обличчя недбало...
— Ну-с. Чи ви не забули про нашу умову?
Андрій підвів брови запитливо — «? "
— Гм... Бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно?
— А-а... То залежить від вас.
— Гм. Ви, я бачу, втрачаєте дедалі більше здібність

читати