Завантажити

прізвище?. Козацьке, брат. Ти от інженер, а нічорта не знаєш; от, приміром, не знаєш, що всі прізвища на «ко» — то все шантрапа і смерди, смердячого походження, а котрі не на «ко» - як, от моє, то це все козацького славного роду. Хоча ти теж — Чумак, ну, от і добре, значить, ми обидва козацького роду. Бачиш, нам і бог велів дружити, жити в мирі й згоді. Чи не так?
Слідчий говорив доброю й інтелігентною українською мовою, лише підкреслено грубо.
Андрій мовчав. Він дивився на свого нового слідчого з козацьким прізвищем, слухав його прекрасну українську мову й думав, що цей Донець таки, мабуть, справді козацького, та ще й доброго роду. Расовий. Щось у ньому було від якогось рєпінського персонажа з картини «Запорожці пишуть листа...» Може, брови, густі, смоляні, як воронове крило. В когось саме на тій картині такі брови є. А може, кулак, грубезний і жилавий, і манера класти його на стіл. В когось там такий самий кулак є. Він мав приємний голос, а інтонація його мови милувала вухо. — Андрій спіймав себе на цьому. «Е, брат, в тебе безнадійно націоналістична душа, й годі її переробити!» Мимоволі, мабуть, через ту мову, через ту інтонацію, з якої дихала степова сила його землі, він просякався довірою до цієї людини. А Донець, ніби відчувши вражіння, яке справляв, говорив ще проникливіше, ще виразніше, граючи найтоншими нюансами своєї вимови, ніби й сам своєю мовою милувався. Бавився. І милував Андрієве вухо полтавським акцентом, з йорго божественним «ль». Він говорив про те, що вони ж обидва робітничого походження і мусять мати спільну мову й спільні інтереси, що він — Андрій — даремно дає себе роздушити замість того, щоб знайти форму порозуміння, адже ж ту форму знайти можна: що вони швидко закінчать цю прикру справу на Андрієву користь, треба лиш викласти всі карти на стіл щиро й знайти пристійний вихід з дурної ситуації, яку сам він — Андрій — через свою упертість ускладнив і т. д. І все навертав до однієї точки — до взаємної довіри, до дружніх стосунків. Питання Андрієвої справи, обвинувачення тощо, як і питання його братів, слідчий не торкався, лише ходив навколо. Натомість налягав на питання другорядні — питання їхніх стосунків.
Андрій слухав і мовчав. Він вчувався в душу цієї людини й намагався її розгадати, перш ніж щось говорити.
А слідчий намагався прозирнути його наскрізь своїми блискучими, енергійними очима. Повторивши кілька разів запитання, чи згоден він жити в дружбі, і не добившись відповіді, Донець замовк. Зайшла павза. Нахмурившись, слідчий якось посірів, примружився і, витримуючи довжелезну павзу, закурив. А потім зітхнув, стримуючи себе, посміхнувся іронічно й заговорив по-російськи. І вже далі говорив тільки по-російськи, так, ніби він української мови й не знав взагалі Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по-українськи, та ще з таким полтавським «ль», і що ця людина «козацького роду». Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник «органів революційної законності». І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імені диявольської системи, вважаючи себе вірним і авторитетним її стовпом. Він говорив знов про те саме, але вже з іншим відтінком, надаючи словам іншого звучання. Чемного на зовні, але категоричного й погрозливого своєю суттю. І говорив уже не на «ти», а на «ви», надаючи тим своїй мові сухого, підкреслено офіційного тону.
— От. І що ж ви мені нарешті на це скажете? — закінчив Донець.
Андрій мовчав. Довго. Нарешті Андрій зітхнув і меланхолійно, задумливо промовив:
— Дозвольте слово мовити.
— Говори.
Андрій подумав про Сергєєва і чомусь так, як це вже було раз, не в силі перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолійно-меланхолійно, з павзами:
— Дозвольте... блощицю.. вбити...
— Га?! Де?
— Ось, виповзла з черевика...
Слідчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумів, що Андрій з нього глузує. Закусив губу.
— Гм, — скривився в саркастичну посмішку Донець. — Я бачу, найшла коса на камінь. Ну що ж, — зітхнув, — тим гірше для тебе. —І враз рубнув долонею по столу:
— Я тобі не Сергєєв! Ти це затям. — І нагнувшись вперед, запалахкотів очима. —Я не Сергєєв! І вже з-під моєї руки ти не вийдеш живий, чуєш? — Він стиснув величезний свій кулак і поклав його аж на край столу. — Вибирай — або-або; «Не митьєм, так катаньєм». Не схочеш по-доброму, так поповзеш рачки. Пойняв? Гм... Що ти собі думаєш?
І засміявся злобно, презирливо:
— Революціонера з себе корчиш... Наївний, смішний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. А я реаліст. Чув? Блощицю ти можеш роздушити, але пам’ятай, що твоя доля в моїх руках і та твоя доля — то доля отієї самої блощиці. Чув?
—

читати