Завантажити

слідчого, а особливо з єхидних реплік Сафигіна. І дедалі все настирливіше лізла ця певність, хоч серце й не згоджувалось, і в той же час те серце зраджувало глибоко затаєну радість, що то не брати його продали. Ні, не брати! Не брати!
«А хто?»
«Катерина»...
Це ніби хтось говорив інший. Говорив тихо-тихо й плакав. Плакав журними акордами далекого рояля, сходив у млосній темряві зливою журних голосів, немов блискучими краплями сліз дівочих. І вже обурювався й закипав гнівом, протестом, мстивою злістю, гірким полином прокляття й безвихідного розпачу...
Й знову все поверталося до вихідної точки:
...Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і сині очі, повні великих сліз, і повінь журної сонати...
Андрій маячів у гарячці, напівпритомний. Маячів, але не втрачав свідомості остаточно. Він лежав у кутку, а над ним побивалися товариші — лікар професор Литвинов, Давид, Руденко. Не добившись лікарської допомоги ззовні, вони рятували самі, як могли, Андрія. Литвинов, хоч був і терапевт з вузького профілю, але в цих умовах міг бути й за хірурга, тільки, на жаль, мав він лише самі голі руки. Проте він з тими голими руками зробив дещо. Він намацав зламане ребро, на щастя це було одне з крайніх, і, як міг, направив його, потім зробив з мокрого рушника моргулю й підібгав її під грудну клітку та й прив’язав другим рушником.. Проробивши цю операцію, вони (товариші) притримували перев’яз весь час на зміну, щоб не сповзав, вартували терпляче й безкінечно, прикладали до чола холодні компреси. Андрій то приходив до свідомості, то знову впадав у забуття. Крім зламаного ребра, йому було наступлено й пошкоджено грудну клітку взагалі, прим’ято легені й він відкашлював кров’ю. Коли б не це, то саме ребро не вибило б його так з колії.
Литвинов мацав Андрієві груди, слухав клекіт у них — і тільки зітхав. Щоб повергнути такого атлета в гарячку, треба було піднести великий, дуже великий келех гіркої! А Петровський дивився, не відводячи очей, і беззвучно ворушив безкровними, старечими губами...
 
Могутня порода й твариняча живучість брали гору. Скоро Андрій зринув зовсім з гарячкового хаосу, як з дна моря, й вже тримався на поверхні. Ним володіло страшенне бажання жити. Жити! Встояти в цій боротьбі. Перемогти. Перемогти за всяку ціну! Ще недавно він хотів кинутися зі сходів сторч головою і втекти від мук, а тепер, коли переступив уже був через рису, за якою смерть, він хотів жити. І не від страху перед смертю, а від страшної зненависті хотів жити.
Гарячка остаточно спала, прийшов звірячий апетит, і Андрій пожував усі шкоринки, які тільки були, лишившись від пайок, що їх йому зберігали товариші за всі дні.
Він весь час лежав у кутку, і його вже не зганяв наглядач, бо не міг зігнати, щоб він не порушував тюремного режиму. Вся камера переживала його лихо й співчувала йому. Хіба-що тільки один Узуньян не міг приховати мстивих чортиків у очах, злорадів, що Андрій умирає... Але не вмерши в перший день, Андрій взагалі вже не мав наміру умирати. Чіплявся за життя беручкими руками. А душа його випростувалася сильна й загартована. Непокірна його душа.
Три дні вязні викликали лікаря і безрезультатно. А на четвертий день лікар з’явився. Десь уранці, після роздачі чаю, відчинилася кормушка й у камеру заглянула людина в пенсне і в білосніжному халаті, тримаючи слухове приладдя в руках —тонюньку гумову рурочку. Померехтівщи люстерками пенсне, людина спитала по-російськи, злегка сюсюкаючи:
— Кто сдєсь бальной?
— Ось лежить у кутку, — промовив Охріменко, зрадівши:—зайдіть! Будь ласка, зайдіть.
— Пускай падайдьот.
— Зайдіть, бо він не може встати.
— Нічєво, нічєво, пускай падайдьот! —обірвав лікар Охріменка грубо.
— Та ви людина чи?! — визвірився Голіят. Та тут Охріменка спинив Андрій:
— Нічого, не хвилюйтесь. Я от зараз...
Перемагаючи біль і млость, Андрій встав з допомогою Давида, а тоді, одсторонивши його рукою, підійшов до дверей.
—Я «бальной».
— Ви бальной? Хорошо. Что с вамі?
— Ребро зламали.
— Гдє же ви єво сламалі?
— Не я зламав, а мені зламали.
— Упалі?
— Ні, кинули!.. Стрибали!.. Гасали!..
— Гм... Єто хорошо. І что же ви хотітє?
— Як то? (Андрієві заклекотало в грудях). Без сторонньої лікарської допомоги.
— Кто ваш слєдователь?
— Сергєєв.
— Ага... А ви показанія давалі?
Від несподіванки Андрій похитнувся. Не міг знайти слова, тільки клекотав легенями. Подивився якусь мить мовчки в блискуче пенсне, поворушив губами, а тоді, так і не знайшовши потрібного слова спазматичне хлипнув горлом і раптом харкнув у те пенсне кров’ю.
Лікар шпарко гримнув лядою кормушки, закрив її перелякано, а Андрій поточився, трохи не впавши. Його не підтримав ніхто, бо всі були приголомшені фіналом лікаревої візити. Серед цієї загальної розгубленості Андрій доплентався до свого місця й ліг. Заплющив очі й так

читати