Завантажити

синьоокого друга. Це ж, власне, єдина близька душа в нього на увесь світ, що ще лишилася з ним. Сам Петро мучився, може, більше всіх, виснажений походом, і боями, і власною раною до решти, але він мав надзвичайну силу волі і не здавався. Навіть в такій цілком безнадійній ситуації.
Вони намірялися обійти обсаджене значними ворожими силами місце недавнього вилому частин генерала Ліндеманна між Княжим і Скварявою, де так не пощастило їхньому відділові, і спробувати пробитися на південь західніше Скваряви. Може, ж їм удасться.
Вони квапилися...
І тут їх нагербали знову літаки. На цеп раз це були совєтські літаки — три легкі бомбардувальники й два «ястребки». Вони, видно, виконували пошукувальну службу за рештками розгромлених частин в оточенні для знищення їх — ішли низом, швидким летом. Вони доганяли групу, помітивши її в житах. А група не помітила небезпеки завчасно, бо всі були надміру вимучені, до того ж над землею на обріях стояв усюди грохіт канонади, а по шляхах рев моторів... Хлопці помітили літаки лише тоді, як вони були вже близько.
Прокляття!! Отак за ними полюють!.. Це ж за ними полюють! О, прокляття, прокляття!.. Вибухи безнадійної люті, прокльони, відчай... У відповідь на це гряд куль і стрілен з бортових кулеметів і скорострільних гарматок рясно обсипав їх. А слідом за тим упав гряд бомб дрібного й середнього калібру...
Раптовий, швидкий гураган вогню промчався, як смерч.
Коли перегриміло, Петро, що був звалений шквалом повітря й звуковим ударом та ударом хмари землі, схопився... «Все! Тепер все! О, Боже! Тепер уже все! Тепер вже кінець... Лишився один. Сам-один!»
Побіг помежи димлячими вирвами.
«Сам!»
Всі загинули.Всі, що були з ним, загинули. Не лишилося нікого. Анікогісінько.
Поторощені, достріляні, посічені гураганом череп'я залізних уламків, його друзі (власне, рештки друзів) лежали розкидані помежи вирвами. Деякі щезли взагалі — а чи рознесені на пил, а чи присипані землею.
«Господи! А де ж Роман?!» — різонуло» як блискавкою.
Охоплений раптовим жахом (справжнім жахом уперше за весь час боїв у брідському котлі) Петро кинувся шукати свого вірного товариша, свого найвірнішого супутника в усій цій трагедії, що почалася так давно... Свідка всіх своїх страждань і останню свою моральну підпору, останню соломинку, за яку тримався, щоб не пуститися берега й не впасти в божевілля, як то скінчили багато-багато їхніх друзів.
Петро знайшов Романа під тілами його колег, тих, що вели його попід руки. Він був ще живий. Йому перебито обидві ноги, але він був ще живий, лише непритомний, товариші ж були мертві.
Петро схопив Романа на оберемок і побіг, сам не здаючи собі справи, куди він біжить і чого. Побіг просто, нічого не бачучи перед собою. Очі йому застеляв туман — туман жалю, туман болю. А може, й туман сліз... Гарячих, мужеських сліз, яких ніхто не бачить і не мусить бачити. А може, й туман божевілля від вибуху відчаю...
Петро спіткався, плутався в житах і бур'янах і біг, біг,— ніс свого товариша, рятуючи його від смерти.
Ах, друже мій! Останній мій друже!..
На увесь світ вони лишилися удвох, але один з них скоро вже «наїсться землі». І тоді другий лишиться зовсім сам. Один. І ніхто не бачитиме, що станеться з ним.
Довго біг Петро. І ще біг би та й біг, до останку, доки не впав би, коли б Роман не опритомнів. Роман опритомнів і почав кричати. Тоді Петро схаменувся. Глянув на себе — рукави, штани й чоботи були в крові, що цебеніла з перебитих Романових ніг. Ті ноги теліпалися в штанах безвольні, чіпляючись за кущі будяків та за юрби житнього колосся над обніжком, по якому Петро біг, від того Роман і кричав.
Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сів біля нього, безпорадний, охоплений відчаєм,— але вже іншим відчаєм, таким, що витвережує голову, приводить людину до пам'яти.
Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останній і єдиний і найвірніший у цій безвихідній трагедії, такий от поламаний, побитий і вмирає?! І нічим не можна врятувати, нічим не можна допомогти.
Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав нерухомо, лицем угору.
Коли Петро глянув у те лице — побачив, що Роман цілком притомний, очі Романові дивляться на нього спокійно, пильно.
— Поклади мене зручніше,— промовив Роман чітко, хоч і тихо.— Поклади головою на обніжок... Так... Спасибі... А сам... будь спокійний. Все добре.
Лице його було бліде-бліде від упливу крови, покрите шкляним холодним потом, але погляд притомний, розумний.
— Відстебни мою флягу, там є вода,— звелів Роман все тим же тихим голосом.
Петро швидко одстебнув флягу, там дійсно було трохи води.
Ковтнувши з фляги, Роман перевів дух, заплющив очі й так лежав нерухомий. Нарешті зібрався з силами, розплющив очі (Петрові видно було, як він напружувався, розплющаючи очі, ніби так вже йому було тяжко підіймати

читати