Завантажити

брат...
Роман схвильовано витяг листа з кишені на грудях і простяг Петрові з щирою довірою, ніби тим хотів зробити товаришеві приємність, порадити в його горі.
— На ось почитай... Що вона пише...
Петро посміхнувся й одвів Романову руку з листом:
Смішний ти, наївний ти, хлопче! Заховай. Це твій лист, твоє щастя... Мій лист, моє щастя теж прийде. Він прийде колись...
 
Під Олеськом хтось з дивізійників розповідав, як то вони заскочили в Підгірцях кількох ворожих кулеметників-юнаків. Розстрілявши всі набої з кулемета і не схотівши здаватися в полон живцем, ті «теж хлопці», підірвали себе гранатами. Самі себе... Гранатами... Лишилась каша...
І цікавим було Петрові та Романові чути, що й оповідач і слухачі не мали особливої злоби до «тих»,— мабуть і на злобу вже не вистачало духу.
— Бач,— сказав котрийсь мляво й понуро.— Не тільки ми коцаємось...
— Еге ж,— докінчив інший так само мляво, апатично.— Вони теж такі бідаки... Як немає вже виходу, тоді власна куля або граната... Але ж і завзяті, чортові сини!
З цього всього випливала тільки одна тяжка мораль — якщо «там» такі настрої, то немає чого будь-кому сподіватися на пощаду й милість.
І ніхто на пощаду й милість не розраховував і навіть не думав про те.
Не бачачи для себе іншого рятунку, як лише битися й якщо загинути, то в запалі бою, люди, «хлопці», що в пеклі поробилися суворими, загартованими мужами, билися героїчно.
Там, де вони пройшли, немало лежатиме їхніх і ворожих кісток, немало черепів, присипаних пилом і тоннами землі, збурепої в небо, лежатиме там, і немало тих черепів колись виоре дядько, український селянин, батько цих хлопців, орючи лани свої. Одні з тих черепів лежатимуть зіницями на захід, а ще більше їх лежатиме тут зіницями на схід — це все будуть їхні черепи...
 
«О жовті черепи, зіницями на схід !»
Химерні думки лізуть в стомлену, гарячу від болю й безсоння голову.
«О жовті черепи, зіницями на схід!..» — звідки це? Ах, так, це ж з одного поета, отого що там, по той бік... З його знаменитого «СЛОВА О ПОЛКУ», з його надзвичайної поеми про український ПОЛК, про його безвиглядну, але героїчну, ніким не оспівану боротьбу, про його трагедію... Боже, що ж то за така фатальна, вічна історія! І там теж отак коні тягнуть батареї, вгрузаючи по коліна в чорнозем... Ось такі вони — пітні, мокрі, блискучі, в моргулях божевільне напнятих м'яз. Бач! Це ж про їхній «полк», про оцей «полк», про оце...
Тяжущі гармати вгрузають по самі станини в глевкий чорнозем, а гривасті коні, напружуючи рештки сил, виривають їх і знову грузнуть, виривають і грузнуть — тягнуть з хропінням, з колосальною напругою, побрязкуючи зумбелами й ланцюгами посторонок, викручуючи ноги, засікаючись підковами... Над ними опалове небо, й грім, і димний сажний туман, а вони тягнуть... А їм допомагають гармаші, такі ж пітні, змучені, але затяті. Все вперед і вперед! Вперед!
І сунуть вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети, зарядні скрині, обози... В цілому — це ж і е вони, оті: «тяжкі потвори батарей» з Бажанового «СЛОВА О ПОЛКУ».
За батареями йде піхота... Ідуть мінометники... Гренадери... Над ними клекотить небо, меркне блакить від бомб, а потім розчахуються обрії від їхньої власної канонади... І знову виривають коні тяжкі гармати й ляфети з чорноземлі і знову гримотять, обливаючись потом...
Там, де пройшов цей «полк», лишається поле, здовбане й укрите вирвами, мов кратерами вулканів, залите кров'ю, засіяне черепами — їхніми власними...
«О жовті черепи, зіницями на схід!»
Так. Неодмінно.
Вони падають... Вони всі падають лицем туди, куди поривалися серцем, вони падають зіницями на схід.
І лежатимуть так до судного дня.
 
XIII
 
Але дедалі люди все більше нервове й фізичво вичерпувалися й навіть найтвердіші вже починала впадати в розпач, психічно заломлюватися.
Найкраще Петро спостерігав це на Романові.
Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те що вимучився фізично, не те цо потерпав від страху, ні, він вичерпався душевно, бо переживав велику внутрішню кризу.
В одну з коротких хвилин перепочинку Петро кинувся шукати Романа й знайшов його лежачим У кущах. Хлопець лежав лицем в землю й плакав, що видно було по його плечах. Петро посояв над хлопцем, а тоді сів мовчки поруч. По якійсь хвилині взяв своєю кострубатою рукою за хлопців чуб і повернув ро себе. Роман вирвався й знову уткнувся в землю, але перестав плакати. Полежав так, а потім повернувся навзнак і, схлипнувши востаннє, промовив до Петра:
— Вибачай... Збабів, брат...
— Нічого, буває...
— Буває!.. Та не з усіма... Ти навіть не уявляєш, з якої це я причини так розсипав кислиці. Ти думаєш, що я боягуз?
— Ні, я не думаю, що ти боягуз.
— Гм... Я, може, й боягуз, але не настільки, щоби плакати.

читати