Завантажити

відрішености від усього. Стиснуті щелепи, задумані очі, довгі риски печалі й страшної утоми біля уст, саркастично роздуті крильця ніздрів від глуму над усім і над самим собою... Люди, що метушилися, може, бачили їх, але минали, а може, й не бачили. Лише один був підбіг і закричав несвоїм голосом, гістерично, непритомно:
— Що ви робите, ідійоти?! Смерть на носі, а ви голитесь! Смерть на носі!!
— От саме тому ми й голимось,— байдуже прорік Петро.— Вмирати треба чистому, дурню!
Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу:
— Встати! Й марш!.. Ідійоти!! Тікати треба... Петро розігнув спину й так, випроставшись, подивився довгим поглядом на молодика... Той зніяковів, він помітив вищі відзнаки на ковнірі в Петра й розгубився зовсім.
— Вибачте!.. Але ж треба тікати!.. Панове!!!
— Тікати зовсім не треба,— вимовив спокійно Петро, зшкрібаючи рештки мила й обполіскуючи бритву.— Треба з боєм вмирати, організовуватись і, боронячись, відступати. Сідайте сперш та поголимось...
Де, старшина не міг устояти на місці. Він аж мінився увесь з хвилювання.
— Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал Фрайтаг зрікся нас, зрікся дивізії, утікі
— Ну?
— Утік! Зрадив! І тепер все пішло шкереберть. Кожен робить, що хоче! Бо немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б'є, як гримить чуєте? Боже, який хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву й дурне те мило та біжіть геть!..
Роман засміявся, весело, задьористо, на зло, беручись тепер до гоління:
— А чи ви знаєте, чия це бритва й чиє мило?
— Ах, киньте жарти! Чи ви знаєте, що твориться? Чи ви здаєте собі справу? Вістка про зречення Фрайтага тепер облетіла всі наші частини й тепер іде загальний відворот... Все біжить...
— Ви так думаєте? — спитав Петро дуже чемно й іронічно.— Ви хочете сказати, що нас ви не враховуєте? А ми от і не біжимо...
Хлопцями опанував шибеничний настрій. «А ми от і не біжимо!» А юнак не чув іронії. Він поглядам на всі боки, кудись поривався бігти, але бігти тепер не міг, бо перед ним був вищий чин і треба було дозволу, щоб так просто лишити розмову й бігти. Напитав собі біди. А той вищий чин з такою забандажованою й закривавленою головою дозволу не давав. Він тримав люстерко перед Романовою намиленою фізіономією й апатично цідив:
— Ну, й далі що?
— Все десь летить на зломання карку!.. А ви голитесь!.. Така ситуація!..
— Спокійно. Яка ж ситуація?
— Як?! Генерал зрікся нас! Командуючий дивізії «Галичина» покинув нас! Боже, небувала річ в цілій історії полководження — командир перед вирішальним боєм зрікся своїх вояків, зрадив їх! Покинув їх без жадного попередження! Навіть нікого не призначив на своє місце! От яка ситуація! А ви голитесь!.. Генерал зрадив! І це в яких умовах! В яких умовах!!
— Мд-а...— протяг Петро задумливо.
— А ви голитесь!.. І це в яких умовах!
— Хліб маєш? — раптом запитав Петро, перейшовши просто на ти.
— Маю.
— Поділись...
Юнак миттю поліз у свій «бротбойтель» і дістав півбуханки хліба й простяг його Петрові:
— Будь ласка.
— Дякую... Можеш йти. Ми ще здибаємось у цім проклятім казанку.
Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор.
— «Генерал зрадив! І це в яких умовах!.. В яких умовах!!» — повторив Петро машинально недавно сказані слова старшини, як рефрен.
Хлопці поголилися. Повмивалися. Потім Роман приніс чистої води. Вони переломили хліб надвоє, на рівні два шматки й почали їсти, запиваючи холодною водою просто з відра, їли й спостерігали за тим, що твориться.
Метушня була неймовірна. До штабу під'їхала вантажна машина, й якісь стрільці почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на когось з виляском кричав, хтось огризався, все це німецькою мовою... Спостерігаючи, як вантажили майно, Роман щось згадав, схопився миттю й подався до штабу... По короткому часі він повернувся назад, з двома листами. Він дістав свою пошту якимось дивом! Пошта пібито була для всієї його сотні, але сотні вже не існувало в природі, й тому він тільки відшукав свої два листи... Це був один лист від милої, а другий від сестри...
Петро не пішов по листи. Бо йому ні від кого було отримувати їх. Ніхто йому не написав і досі жодного листа. І не міг написати. Бо від тих, хто й хотів би написати йому словечко, жоден лист сюди не зміг би залетіти...
Схвильований і замріяний Роман тільки-но хотів розпечатувати листа від милої, як налетіли літаки й почалося бомбардування. Бомбардування було хаотичне, але воно видмухнуло хлопців з-під акацій, так само, як видмухнуло й усіх зі штабного приміщення та з усіх прибудівок і розпорошило по норах і щілинах. Хлопці опинилися в якомусь подвір'ї, здовбаному протиповітряними ровами, й тут залізли разом з іншими вояками в землю. Серед тих вояків було й кілька німецьких СС-сів...
Рів, у якому опинилися хлопці, знаходився

читати